Про славних жінок - Джованні Боккаччо
Між ними був міцний і вродливий юнак на ім’я Роланд,[226] син короля Фрідріха від наложниці. Багатьох полонених забрали, як тільки заплатили за них викуп, і тільки один Роланд залишився сумувати в полоні – ніхто не заплатив за нього. Король Петро, хоча й мав би викупити свого брата, зненавидів і його, і всіх інших, хто брав участь у битві, за їх непослух і недосвідченість.
Так юнак мучився у в’язниці, закований у кайдани, без жодної надії на звільнення; але Каміола згадала про нього. Вона бачила, що брати зневажають Роланда, тож перейнявшись його нещасливою долею, вирішила вивести його на свободу, якщо це можна зробити, не втрачаючи гідності. Але коли, поважаючи свою честь, Каміола не знайшла іншого шляху для досягнення мети, аніж вийти заміж за Роланда, вона таємно послала до нього вісників, повідомивши, яким чином він може скинути кайдани; вони легко на це пристали.
Тоді, дотримуючись усіх належних традицій, Роланд дав згоду на одруження з Каміолою, засвідчивши свою добру волю перед прокуратором, і вірність скріпили перснем, і одруження відбулося. Після цього, не зволікаючи ані хвилі, вона відіслала викуп у дві тисячі унцій срібла, і звільнений з в’язниці Роланд повернувся до Мессани. Але він поводився так, наче й слова не було сказано про одруження. Каміола спочатку здивувалася, а згодом, відчувши невдячність чоловіка, образилася. Щоб не виглядало, наче вона діє під впливом гніву, а не справедливості, насамперед спокійно попросила його, щоб здійснити належний обряд одруження. Але коли Роланд навідріз відмовився виконати прохання, Каміола викликала його до церковного суду; заручившись підписаними документами і свідченнями довірених осіб, довела, що він справді є її чоловіком. Роланд, почервонівши, все-таки визнав правоту Каміоли. Коли ж виявилося, наскільки благородно вчинила жінка, брати почали дорікати Роландові, а друзі переконали його пристати на пропозицію жінки і просити про офіційне одруження.
Тоді великодушна жінка, звертаючись до прохача, мовила майже дослівно так:
«Я маю, Роланде, за що дякувати Богові: адже перед тим, як відібрати мою бездоганну чистоту під приводом одруження, ти показав свою несправедливість і віроломність. Завдяки Богові, чиє святе ім’я ти намагався висміяти своїм негідним вчинком, я справедливо відштовхнула твою брехню про тебе і про твоє одруження: для мене це найголовніше.
Гадаю, будучи ще у в’язниці, ти думав, що я забула про своє становище, легковажно прагнучи чоловіка королівської крові, жіночим пожаданням прагнучи здобути твою вроду. Отримавши свободу завдяки моїм грошам, ти вважав, що можеш одним-єдиним запереченням позбутися своїх зобов’язань, висміювати і принижувати їх; а згодом, відновивши свій колишній статус, подумати про шляхетнішу дружину для себе. З усіх своїх сил ти намагався так вчинити.
Але той, хто з висот споглядає на смиренне, ніколи не покидає уповаючих на нього. Пізнавши щирість моїх намірів, він зробив так, що незначним своїм трудом я розбила твою оману, викрила твою невдячність і показала твою віроломність. Але я зробила це не лише для того, щоб викрити негідність твого вчинку. Адже від сьогодні не тільки твої брати, але також усі інші мають змогу бачити, наскільки можна тобі довіряти, чого можуть сподіватися від тебе друзі, а чого мають боятися вороги. Я втратила гроші, а ти – славу; я загубила надію, а ти – прихильність королів та друзів. Сицилійські жінки дивуються величності мого духу і воздають мені хвалу, а ти став знеславленим посміховиськом для цілого світу, хоч навіть вони тебе й не знають.
Деякий час я помилялася щодо тебе, наївно вважаючи, що за всі скарби землі я вирвала з кайданів знатного юнака королівської крові, тепер бачу, що звільнила брехливого торгаша, невірного гульвісу, жахливу потвору.
Також я не бажаю, щоб ти, будучи високої про себе думки, вважав, наче до цього мене спонукала твоя недоля; заохотили мене до цього вчинку спогади про давні добродійства твого батька щодо мого, якщо справді король Фрідріх, світла йому пам’ять, був твоїм родичем. Хоча я заледве вірю, що такий славний правитель міг породити такого негідного сина. Ти вважав, що вдова не королівської крові недостойна мати за чоловіка могутнього і чудового юнака королівського роду – попри все, я повинна це визнати.
Але я просила б тебе справедливо відповісти на моє питання, якщо можеш: «У той час, коли я думала, що зробила тебе своїм завдяки своєму дарові, витративши великі гроші на твоє звільнення, де була тоді твоя королівська велич? Де була невичерпна сила, де була сяюча краса твого лиця?» Усе це покривала непроглядною темрявою печера, в якій тебе закрили. Бруд іржі кайданів, блідість обличчя, що не бачило сонця, сморід жахливої в’язниці – усе це спричинилося до твоєї слабкості, немічності та нікчемності, відвернуло всіх від тебе, приглушивши всі дари, якими ти зараз так зухвало вихваляєшся. Чи ж тоді ти не говорив, що я гідна небесного Бога, не те що юнака королівського роду?
О, наскільки легко, наскільки швидко, нечестивий чоловіче, ти поміняв свою думку, як тільки, всупереч надії, побачив небо своєї батьківщини! Наскільки швидко, лиш отримавши свободу, ти забув, що тільки одна я, Каміола, пам’ятала про тебе, тільки одна я змилостивилася над твоєю недолею, тільки одна я розтратила своє майно задля твого порятунку! Тільки я, Каміола, виклавши свої гроші, вирвала тебе з рук заклятого ворога твоїх предків, з кайданів та в’язниці, з величезної біди. Коли надія твоя була вже цілком ослабла, я відновила в тобі уповання, повернула тебе на батьківщину, до королівського палацу, до близького тобі світла, перетворивши тебе з немічного та нещасного в’язня на могутнього і прекрасного юнака королівського роду.
Але чому ж я намагаюся пробудити в тобі спомини, які ти сам пам’ятаєш і не можеш заперечити? Адже за такі незабутні благодійства ти відплатив такою подякою, що зважився заперечити щиро обіцяне одруження, скріплене правдивими і святими свідченнями і підписаними документами, зневаживши, зганьбивши і що було змоги заплямувавши ганьбою підозри твою відкупительку. Ти, чоловік із нездоровим глуздом, засоромився мати собі за дружину вдову, доньку вершника. Але наскільки було б краще, якби ти засоромився зламати свою клятву, зневажити святе ім’я Боже, перед яким потрібно трепетати? Своєю проклятою невдячністю ти показав, наскільки переповнений пороками. Визнаю:
