Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
Найважче тут — втрачати побратимів. Коли помирають чи отримують поранення мої близькі. Бо вони всі стають близькими. Раніше кожен солдат український, якого вбивали, — це була особиста трагедія для мене, як і для багатьох українців. Але коли це людина, з якою ти поряд спиш, їси з однієї миски, стоїш пліч-о-пліч, а потім її вбивають — це страшно дуже, і пережити це непросто, а забути неможливо. А погодні умови — холод, дощ — чи, там, побут, брак їжі — то все дрібниці. На Світлодарській дузі ми жили усі разом в одному великому бліндажі. Спали на таких нарах — збитих з дощок двоповерхових ліжках. Ясно, що це війна — догола тут ніхто не роздягається і в піжамі не спить. Переодягнутись чи помитися — взагалі не проблема. Завжди можна знайти час, коли в бліндажі нікого немає або ті, хто є, сплять. Треба помитись — береш тазик, відгороджуєшся і миєшся. Ніхто ж не буде за тобою підглядати. Але всі умови мене абсолютно влаштовують. Я б не хотіла жити в суто жіночому колективі, як часом пропонують зверху. Якщо ти живеш з чоловіками, то ту саму побутову роботу — нарубати дров, принести води — разом робити легше. Чоловіки небалакучі, мені з ними комфортно. Спершу комбат нас хотів відселити окремо — за правилами, але ми з дівчатами попросили цього не робити. Зараз у бліндажі нас живе четверо — двоє хлопців, двоє дівчат — і чудово уживаємось. Була на моїй пам’яті кухарка, яка просила її селити окремо, це її право.
Після Світлодарської дуги я ще побувала у Мар’їнці, але недовго — лише 11 днів. Нас завели й одразу ж вивели. Крайня моя точка — село Зайцеве, що під Горлівкою. Там ми пробули із січня до червня 2018 року. Мені подобається в армії, тут у мене чудовий колектив. Вони — мої справжні друзі, я знаю, що можу на них покластися. А це дуже багато важить.
Юлія Толопа«Валькірія»
Батальйон «Айдар» / Батальйон «Донбас-Україна»/ 58-ма окрема механізована бригада
Я родом з Росії. 2 квітня 2014 року приїхала в Україну, аби довести собі, що в Росії ЗМІ говорять неправду — про Майдан, про те, що відбувається в країні. Я хотіла побачити все, як є, на власні очі. Тож я приїхала, побула на Майдані. Ясна річ, він як такий тоді вже завершився, але люди в наметах іще були, і я хотіла їм чимось допомогти. За законом я мала три місяці, аби побути в Україні з російським паспортом. Я готувала їсти на Майдані. Люди, які мене зустріли у Києві (я познайомилася з ними через Інтернет), пропонували жити в квартирі, але я ж приїхала на революцію, тому хотіла жити на Майдані.
Я мала їхати назад на початку червня, але вже почались активні бойові дії у Слов’янську. Тоді вже формувалися перші добровольчі батальйони, відправлялися перші автобуси з Укрдому. Я намагалася влізти в перші три автобуси — дуже хотіла поїхати на війну. Я взагалі не розуміла, що відбувається. Ну хай ви там, у Росії, годуєте людей маячнею, але як ви могли прийти в чужу країну з автоматами і почати війну?! Я говорила, що не вся Росія така і росіяни є різні. Я хотіла довести це своїм прикладом. Я завжди за правду боролася, тож для мене було важливо поїхати. Четвертий автобус став моїм. 14–15 червня ми приїхали в батальйон у Половінкіно, і вже за два дні я була на фронті. Так усе і почалося.
Зі зброєю я знайома років з 12. Ходила в усілякі патріотичні клуби, мені була цікава військова справа. Стріляти нас учили. Я була чемпіонкою Росії зі штурмового рукопашного бою, займалася бойовим самбо (маю 3-й розряд). Таке в мене було незвичайне «звичайне дитинство». Та все ж у тирі й на стрільбищі стріляти — це одне, і зовсім інше — коли в тебе стріляють і ти стріляєш. Але страшно мені не було, я була готова до цього.
Перше місце, куди я потрапила, був Металіст під Луганськом. Перший раз я пробула на передовій без виїзду, навіть щоб помитися чи нормально поїсти, тиждень. Тоді не вистачало нормальних бійців. Коли людина приходить у батальйон, її перевіряють, придивляються, як вона поводиться в різних ситуаціях, і приймають рішення щодо того, де від неї буде найбільша користь. І мене залишили на передку.
