Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

16 листопада 2006 року на будівлі першого корпусу Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана (колишнього Київського інституту народного господарства), над якою було піднято прапор, встановлено меморіальну дошку.

Кравченко Валерій. Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1966 року / Передмова В. Овсієнка. — К.: Смолоскип, 2004. Режим доступу: https://goo.gl/fAfQ2S

Ломакін Андрій. Відчайдухи-прапороносці // Тиждень. — 2011. — № 27. Режим доступу: https://goo.gl/LE6dWM

Овсієнко Василь. Кукса Віктор Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/tCKEbP

Овсієнко Василь. Першотравнева двійка // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 11 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/jtGZnu

Омелян Волох був дуже близьким до Симона Петлюри. Разом вони сформували Гайдамацький кіш Слобідської України, вели бої за Лівобережжя, проривалися до Києва і штурмували «Арсенал».

За час перебування на керівних посадах в армії УНР отаман «відзначився» такими негативними для національної справи діями, як арешт полковника Петра Болбочана, участь у єврейському погромі в Проскурові, вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, спробою самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців і постійним ігноруванням наказів Петлюри щодо розбудови військових частин.

Останнім «подвигом» Волоха стало захоплення скарбниці УНР і перехід на бік червоних військ у січні 1920 року. Кар’єра Волоха за більшовиків розвивалася стрімко: вступ до Комуністичної партії, робота в Народному комісаріаті землеробства УСРР, низка відповідальних посад у ВУЦВК і Держстраху. Але це не врятувало його від арешту. У ніч проти 5 травня 1933 року він був захоплений і ув’язнений у сфабрикованій чекістами справі «Української військової організації».

Згідно з обвинувальним вироком, Омелян Волох «належав до харківської групи Української контрреволюційної організації та з 1931 року входив до складу її всеукраїнського центру, проводив активну роботу для підготовки збройного повстання в Україні, керував диверсійно-терористичною роботою та за завданням організації повинен був до початку повстання організувати ряд диверсійних актів (підрив Київського та Вінницького мостів) та провокаційні замахи на представника іноземної держави з метою прискорення інтервенції проти СРСР, підтримував особисті зв’язки з московським центром організації, у квітні 1933 року був обраний до складу трійки щодо підготовки повстання». Жодного з цих звинувачень Волох не визнав. 23 вересня 1933 року колишнього отамана було ув’язнено терміном на 10 років на Соловках.

Бунтівний військовий і там показував норов: конфліктував з адміністрацією та наглядачами, порушував режим, через що його було визнано «дуже небезпечним контрреволюціонером», часто потрапляв до одиночної камери.

9 жовтня 1937 року Омеляна Волоха засудили до найвищої міри кримінального покарання — розстрілу. Мотивувалося це тим, що засуджені на різні терміни «за контрреволюційну, націо­налістичну, шпигунську та терористичну діяльність в Україні українські буржуазні націоналісти, залишаючись на колишніх позиціях, продовжували шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію — Всеукраїнський центральний блок».

Омелян Волох був розстріляний 3 листопада 1937 року в Сандармосі. Реабілітований у 1989 році.

Глазунов Геннадій. Трагедія «червоного гайдамака». Омелян Волох: сторінки суперечливої долі // День. — 2007. — 27 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/JuwnI2

Файзулін Ярослав. Отаман Волох викрав державну скарбницю УНР // Gazeta.ua. — 2013. — 18 липня. Режим доступу: https://goo.gl/uEXsym

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Шурхало Дмитро. Отаман Волох — жертва терору, яка прокладала до нього шлях // Радіо Свобода. — 2012. — 8 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/f241Sl

Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю... Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів.

Олекса Тихий. Думки про рідний донецький край

Після другого терміну за «антирадянську агітацію та пропаганду», який закінчився 15 лютого 1964 року, Олекса Тихий продовжував працювати в гуманітарній та правозахисницькій сферах. Він уклав «Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т. п.)», розробив «метод навчання без школи», надіслав до Президії Верховної Ради УРСР листа «Думки про рідний Донецький край», написав низку статей та нарисів, серед яких «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». У листопаді 1976 року разом із членами-засновниками Української Гельсінської групи підписав «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Приводом для арешту стала робота «Мова народу. Народ», де Тихий цитував близько 450 авторів. Два примірники роботи він подарував професорові Володимиру Євдокименку (займався проблемами «українського буржуазного націоналізму») і професорові Іллі Стебуну (під час слідства він «оцінював» твори Тихого для КДБ і виступав свідком). Невдовзі до органів наді­йшов донос щодо змісту книжки від викладачки Л. Бахаєвої, яка згодом також свідчила у суді.

Олексу Тихого заарештували на початку лютого 1977 року. Його справу для зручності об’єднали зі справою Миколи Руденка. Судили громадських активістів у Дружківці в червні 1977 року. Серед свідків були Іван Кандиба, Надія Світлична, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Раїса Руденко та інші. У липні 1977 року Олексу Тихого як «рецидивіста» позбавили волі на 10 років у колонії особливого режиму з подальшими 5 роками заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду».

У Кучині, де відбував ув’язнення, Олекса Тихий кілька разів оголошував голодування, найдовше з яких тривало 52 дні. Жорсткі умови підірвали його здоров’я. 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні.

19 листопада 1989 року прах Олекси Тихого разом із прахом Василя Стуса і Юрія Литвина був перепохований на Байковому кладовищі у Києві. 7 грудня 1990 року Пленум Верховного Суду УРСР скасував вирок щодо Тихого, справу було закрито за відсутністю складу злочину.

Качкан Альона. Олекса Тихий. Чому донецький вчитель став «ворогом №1» для СРСР? // Радіо Свобода. — 2016. — 10 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/utCJKD