Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Я малюю портрет Мансура.

Поля

02.01.

Стріляють, але я звикла. Не боюся. Коли близько гримить, бабуся Ніна співає пісні або читає частушки з поганими словами. Усі сміються, і не страшно. Бабуся Ніна — молодець!

Ми в під’їзді, на пічці з цегли готуємо. Я дивлюся на вогонь і думаю: там живуть саламандри.

Ми замурзані, брудні. Усі речі в кіптяві. По воду ходимо за будинки, на труби. Іноді лежимо на землі, щоб не вбили. Так треба.

Бабуся Римма хворіє. Це Альончина бабуся. Я бігаю до них у другий під’їзд. У них буржуйка! А в нас дуже холодно. Ми спимо в чоботах і пальтах. Робимо каганець у банці: там ґніт і гас. Так не темно вночі й можна шепотітися, поки літаки кидають бомби.

09.01.

Усе горить. Бомби з неба.

Убило тьотю в провулку, і з іншого будинку родину вбило. Люди помирають, коли йдуть по воду, шукають хліб.

До нас приходив якийсь чоловік, просив гас. Мама не дала.

Нас багато. Їсти немає чого. Мама та інші люди ходили на базу. База — це таке місце, там морозиво в ящиках. Його всі грабують. І мама принесла з тьотею Валею. Ми розігріли й пили з перепічкою. Дуже смачно.

Сніг топимо. Тільки його мало. І він якийсь несмачний. От раніше бурульки були смачні! А цей якийсь горілий, сірий. Мама каже, від пожеж.

10.01.

На зупинці «Нефтянка» бачили дівчину-чеченку з рудою косою. У неї на голові зелена стрічка. А в руках маленький автомат. Дівчині років шістнадцять. Вона воює за Ґрозний. З нею був хлопчик, молодший за неї. Мабуть, брат.

Дід на зупинці сказав:

— Вона захищає Батьківщину. Ти підростеш, і ти будеш! — і вказав на мене пальцем.

А мама сказала:

— Гарна дівчина. Дай Боже їй успіху!

«Руда» почервоніла й пішла.

Ще я дізналася, що малий автомат називається «тюльпан». Зовсім як квітка!

Їжі ніде немає. Хліба немає. Бабуся Ніна добула капусти. Ми їмо капусту! Мені скоро 10 років.

Поля

12.01.

Мансур показував ракетницю. Це трубка. Нею подають сигнал. Він знайшов її надворі.

Дядько Султан, тато Хави з першого під’їзду, впіймав десь курку, зварив її у великому відрі й давав усім попити бульйону. І нам дав. Ми відразу всі накинулись і з’їли. Тобто попили води від курки. О, як чудово! Дядько Султан ще дав дві картоплини!!!

Хави вдома немає. Вона з мамою в Інгушетії.

Поля

14.01.

Прийшов через сині гори син бабусі Олі. Вона стара. У нас жила. Його хотіли розстріляти й солдати, й ополченці. Він усім сказав:

— Я йду до мами!

І його не вбили. Він — хоробрий.

Ми були такі голодні! А він сходив на базу і приніс нам пів’ящика кільки! О, як смачно! Бабусю Олю він забрав. Вони пішки підуть із міста.

18.01.

Їжі немає. Води немає. Холодно. Я часто сиджу у ванній кімнаті. Шибок немає. Ґраток немає. Снарядами знесло. На підлозі сніг.

З бабою Ніною сварюся. Вона книжки хоче палити замість дров! З Баширом сварюся. Він смикає мене за волосся. Бридкий другорічник! Юрочка дуріє. А я люблю Мансура. Тільки це страшний секрет! І щоб ніхто не знав, я ховатиму тебе, Щоденнику, за шафу. Якщо Башир знайде тебе, мені загрожує довічна ганьба. Він усім розповість.

Мансур хоробрий. Він намагається знайти їжу і не боїться обстрілів.

Ще на зупинці робили пастку ополченці. Підпиляли дерева і впіймали БТРи й танки. Кидали в них «підпалишку». Потім постріляли солдатів і пішли.

А хлопці з нашого двору туди побігли. І сказали, що один солдат був ще живий. Він попрохав, щоб його застрелили. У нього не було ніг. Вони згоріли. Він сам попрохав. Так сказав Алі, який живе за квартал від нас. Алі 13 років. Це він убив.

А потім плакав, тому що вбивати страшно. Він убив з пістолета. Баба Ніна хрестилась, і всі плакали. Алі дав тьотям лист. У солдата написано так: «Бережи дочок. Ми спускаємося до Ґрозного. Немає вибору. Ми не можемо повернути, наші танки навели на нас гармати. Якщо ми повернемо — це зрада. Нас розстріляють. Ми йдемо на неминучу смерть. Пробач і прощавай».

Тьоті хотіли викинути лист, а мама поклала лист туди, де книжки. Обіцяла відправити за адресою. Вулиці й номера будинку немає. Згоріли. Але написано: хххxx область. Мені жаль солдата. Я не піду на зупинку садами. Там лежить його труп та інші мерці.

Поля

20.01.

Військові стріляють у собак. Собаки їдять мерців. На вулицях лежать мертві люди й мертві собаки. Я намагаюся не дивитись, коли йду повз. Я заплющую очі. Тому що кричу, коли їх бачу, і не можу зупинитись. А мама свариться. Каже, я — боягузка.

Ополченці воюють із російськими військовими. Ополченці — це люди, які захищають свою батьківщину. Так сказала бабуся Зоя.

Онукові бабусі Зої п’ять років. Його звати Славик.

Ми з мамою бачили дядька Султана. Він ходив по порожніх крамницях, шукав, може, де їжа і дрова. Нічого не знайшов.

Бої не закінчуються. Кажуть, у селах багато вбили людей.

П.

21.01.

Я сиджу в коридорній ніші на матраці. Навколо стрілянина. Б’ють прямо по будинку.

Учора я спала в тьоті Валі, Альончиної мами. У нас немає де спати. Усі сплять на підлозі й на дивані. Нікуди ноги покласти.

Чому почалася війна? Ми ходили з мамою на Марш миру восени.

26.01.

Сусідку з нашого будинку поранило в ноги. Вони спухли. У будинку поряд дядькові відірвало руки.

А коли ми ховалися в ніші під час обстрілу, за вікном влучило в машину снарядом.

Машина хотіла виїхати з міста. Там були чоловік, жінка й діти. Жінку сильно поранило, а інші разом загинули. Жінка кричала-кричала, а потім теж померла.

А я вуха затулила руками й лежала на підлозі. Я не могла слухати, як вона жахливо кричить. Потім сказали, що вона була вагітна. Їхні тіла забрали. Від машини майже нічого не лишилося.

30.01.

Улітку ми з Альонкою ховали жуків і черв’яків. Кожному зробили могилу й поставили надгробок із камінця.

Але потім не знайшли мертвих. І тоді я вбила двійко нових жуків і теж прикопала. Вирішила — нехай цвинтар буде поважнішим. Дурепа!

Але й це ще не все. Коли я провідувала дідуся в лікарні, то вчинила дуже погано. Я обдурила його. Обдурила. Як