Українська Повстанська Армія 1942-1952 - Петро Мірчук
2. ВІД ПОЛІТИЧНОЇ МАНІФЕСТАЦІЇ ДО ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ
Вже реакція нацистівської Німеччини на проголошений 30 червня 1941 р. маніфест відновлення української державности, реакція, яка виразно заговорила про вперту ворожість нацистів до справи української самостійности, мусіла довести до посилення протинімецької боротьби українських самостійників в політичній ділянці та перекинення її теж в ділянку збройного спротиву, німецьким окупантам. Та це останнє, - перехід до збройної боротьби - не прийшло і не могло прийти вже в перших тижнях, ні навіть в перших місяцях німецького приходу на українські землі з, таких причин:
1. Кадри українських повстанських частин треба було щойно організувати. Україна переходила під німецьку окупацію в зовсім іншій ситуації, як наприклад Польща, Франція, чи Югославія. Там - це було вислідом звичайної війни двох самостійних держав, з яких кожна мала свою власну, добре зорганізовану й модерною зброєю вивіновану армію і коли Польща, Франція, чи Югославія не встоялись у фронтових боях, то частини їхніх армій могли безпосередньо переходити в підпілля й боротися проти окупанта збройно далі, міняючи лише фронтову тактику на партизанську. І, якщо навіть декотрі з них переходили до партизанки посередньо, демобілізуючись наперед і щойно згодом знов мобілізуючись до збройної боротьби під новим політично-військовим керівництвом, то й тоді до диспозиції того керівництва стояли попередньо вишколені кадри військовиків, - бійців, підстаршин і старшин, з недавніми членами генеральних штабів та головного командування включно. А побіч цього, до диспозиції були теж заховані запаси зброї, амуніції ї навіть військового умундурування. Завдяки цьому, в тих країнах партизанська збройна боротьба й могла виникати вже в перших днях німецької окупації, як безпосереднє продовжування фронтових боїв у нових формах, чи як безпосереднє нав'язання до недавніх фронтових боїв.
Нічого з цього не мала Україна: ні, хоча б решток, своєї власної вчорашньої армії, ні, конечних для збройної боротьби з так грізними противниками як нацистівська Німеччина та большевицька Москва, вишколених військових кадрів, головне ж старшин, ні захованих власних магазинів зброї, амуніції, умундурування, чи хоча б ліків. Усе це треба було щойно організувати. Польща, як відомо, за час окупації західньо-українських земель до військових старшинських шкіл і взагалі до військових вишколів допускала тільки надзвичайно маленьке число українців. Українське ж вояцтво з Червоної Армії, попадало в німецький полон, де їх нацисти масово винищували голодом як непотрібний і небезпечний для себе елемент, а в рядах Червоної Армії вони стояли весь час під терором і пильним доглядом московських політруків, які ненавиділи українських націоналістів ще гірше, як німців.
І навіть тих можливостей скорого організування своєї армії не мала Україна в 1941 р., яку мала вона в 1917 чи 1918 рр., коли то по розвалі Росії на східньо-українських землях і Австрії на західньо-українських землях у моменті проголошення Української державности до диспозиції українського уряду стояли сотки тисяч українського вояцтва вчорашніх російських та австрійських армій, яке зараз же в повному узброєнні й умундуруванні могло переходити в ряди української армії.
Кадри українських збройних сил для боротьби проти німців і проти большевиків в 1941 р. мусіли рекрутуватися з перебуваючого в той час під німецькою окупацією українського населення, отже елементу військово майже зовсім сирого, який треба було щойно вишколювати та озброювати від самого початку зброєю - здобутою на ворогові.
2. В своїй протинімецькій і протибольшевицькій боротьбі в час другої світової війни український нарід не міг спертись навіть на мінімальну допомогу ззовні. Відомо ж що збройна боротьба проти німецького окупанта в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу і своїх політичних та військових центрів, які перебували поза засягом сил Німеччини під опікою Англії й Америки, і на безпосередню допомогу Англії, Америки й навіть СССР .Звідтіля, шляхом парашугних десантів, одержували югославські, французькі та польські підпільні військові частини зброю, амуніцію, ліки і, що найважніше, так потрібне добре вишколений командний персонал. В такій ситуації мож було без більшого ризика починати збройну боротьбу навіть при деяких браках на місцях, будучи певним, що ті браки заповнить парашутним шляхом аліянтське летунство. Такого постійно діючого запілля не мали й не могли мати українські повстанські частини. Вони мусіли весь час спиратися тільки на власні сили і тому провід українського резистансу мусів дуже реалістично ставитись до організування й виступу українських збройних відділів.
3. Крім військової підготови треба було перевести теж належну політично-психологічну підготову українського загалу до протинімецької боротьби. Бо і в цій ділянці, в ділянці своєї настанови до Німеччини, український нарід знайшовся в зовсім іншому положенні, як інші европейські народи. Для тих - вже сам виступ нацистівської Німеччини проти їхньої держави говорив про німецькі заміри й ставив перед нами ділему: боротись з німцями, або коляборувати з ними. В Україну прийшли німці не в висліді війни з Україною, а в висліді війни з окупантами України. Цей факт не розкривав, а навпаки, закривав заміри німців щодо України і створював нову, третю можливість: співпрацювати з німцями, як ворогами большевиків, для знищення большевицької Москви в надії, що "ворог мого ворога є моїм приятелем". Ми знаємо, що коли чотири роки пізніше Польща та Югославія опинились в аналогічному положенні, - коли большевицько-московська армія ввійшла на їх територію не в висліді війни з ними, а в наслідок війни з їх окупантом Німеччиною, то і польське і югославське населення - з надзвичайно малими виїмками! - приймало її як визволителя зпід Німеччини і співпрацювали з нею. Тож нічого дивного не може бути в тому, що й загал українців апріорно був наставлений до німецької армії як до свого визволителя.
Таке наставлення могло існувати тимбільше, що німці старалися весь час якнайбільше приховувати свої заміри та свої пляни щодо сходу Европи і зокрема своє ставлення до справи української державности. І сам Гітлер у своїй промові з приводу вибуху німецько-совєтської війни не заторкував ні словом тієї справи. Для тих, які знали дійсні заміри німців, це було доказом, що й починаючи війну з Росією німецькі нацисти не думають поступатися чимнебудь в користь поневолених Москвою народів; та для тих, які хотіли бачити в німцях своїх союзників у боротьбі проти большевицької Москви,
