Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

Але цього разу звинувачення були набагато серйознішими. Уранці 5 жовтня 1938 року Олену відвезли на Луб’янку для перших допитів, звідти переправили у Бутирську тюрму. Сестра Катерина Вишнівська згадувала, що слідчі поводились із поетесою ввічливо, навіть пропонували солодкий мармелад (коробка зав­жди лежала відкритою в оперуповноваженого на столі, втім, Олена не наважилася скуштувати).

Слідство шукало докази Олениної «агітації» проти радянської влади. Харківський період життя письменниці, скоріше за все, морально підготував її до цього: на її світогляді та творчо­сті відбились і моторошний процес над «Спілкою визволення України», і самогубства письменника Миколи Хвильового та політика Миколи Скрипника, і сфальсифіковані справи друзів, і чорні «воронки», що роз’їжджали містом. Аби відновити роботу над текстами, Котова переїхала до Москви, до чоловіка, і влаштувалась на роботу в школі.

«У нас в Москві жив наш двоюрідний брат — В’ячеслав Пашинківський, він був директор спиртового заводу. Одного разу зайшла розмова про колективізацію. Сестра сказала таку фразу: “Це буде ще не скоро, бо наше селянство не зразу усвідомить користь колективізації”. Крім брата, чоловіка і сестри, в кімнаті нікого не було, але на допитах слідчий, посміхаючись, запитував: “Так что, коллективизация будет не скоро?”» — згадувала Катерина Вишнівська.

Особлива нарада НКВС СРСР 26 квітня 1939 року засудила Котову до позбавлення волі у виправно-трудових таборах на 3 роки. Покарання письменниця відбувала на Алтаї до 1944 року. Повернулася жінка з сильно підірваним здоров’ям — важкі умови праці і травми (впала з коня, коли працювала конюхом), перенесена у підлітковому віці операція призвели до паралічу.

Олену Журливу реабілітували у 1957 році.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Котов Анатолій. Пантера чоловічих сердець. Поетеса-співачка Олена Журлива зачаровувала, але зіркової слави так і не досяг­ла // День. — 2010. — 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/yQon4f

Заняття літературою Йосип Бухбіндер розпочав після Другої світової війни. У 1929 році молодий вчитель з Кам’янця-Подільського був призваний до лав Червоної армії. Був командиром кулеметного взводу у Таращанському полку 44-ї стрілецької дивізії імені Щорса. Через хворобу його комісували.

Одна з тем творів Бухбіндера — героїчна боротьба радянських військ проти нацистів. Тут стали в пригоді набуті на фронті знан­ня і навчання в єврейському секторі Київського педінституту. У той час письменник працював у редакції республіканської газети «Дер Штерн», а після 1941 року — в Укрлітфонді. Після війни він створював книжку «про ратний подвиг радянських народів у найкривавішій в історії людства війні».

Репресії почались у листопаді 1948 року: Політбюро ЦК ВКП(б) ліквідовало Антифашистський єврейський комітет як «центр антирадянської пропаганди». Спочатку ліквідували верхівку комітету, далі — за списком: черга дійшла і до Бухбіндера. 24 січня 1951 року за обвинуваченням у єврейському націоналізмі він був виключений зі Спілки письменників України, де опікувався єврейськими справами. 26 квітня 1951 року агенти МДБ увірвались у його київське помешкання, пред’явили ордер на арешт та вчинили обшук, який тривав 10 годин та закінчився справжнім пограбуванням. Серед викраденого був готовий до друку рукопис останньої книжки, яка за постановою слідчих була спалена.

Бухбіндеру довелося провести 13 місяців у спецв’язниці МДБ Києва. Далі — етапування до Харківської тюремної психіатрічної лікарні. Щоб отримати зізнання в «контрреволюційній антирадянській діяльності», письменника помістили в камеру для буйних. Попри колосальний моральний тиск та тортури Бухбіндер не визнавав своєї провини.

Під час слідства до роботи долучили трьох кандидатів філологічних наук, які робили експертну оцінку творів письменника. Їхній висновок став по суті підставою для вироку — у «рецензіях» ішлося про отруту антирадянщини та сіонізму.

Улітку 1952 року Бухбіндера перевели до Лук’янівської в’язниці. Невдовзі після цього було оголошено вирок: за активну антирадянську націоналістичну діяльність ув’язнити на 10 років у виправно-трудових таборах особливого режиму. За кілька тижнів письменник був етапований до Казахстану.

Спецтабір № 3 у селі Кенгір поблизу Джезказгана став Бухбіндеру домівкою на п’ять років — у 1954 році вирок скоротили вдвічі. Таке рішення комісія ухвалила не через перегляд справи, а через інвалідність письменника, яку він отримав від роботи на шахтах. Його перевели до табору в селі Терехти, а звідти, вже амністованого, відправили на поселення в Теміртау.

Йосипа Бухбіндера реабілітували, зокрема, завдяки Максиму Рильському. 9 січня 1957 року пленум Верховного Суду СРСР скасував постанову «трійки» і припинив слідчу справу стосовно Бухбіндера «за недоведеністю пред’явлених йому звинувачень». Того самого року Спілка письменників поновила Бухбіндера у своєму складі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Так записала у щоденнику Олександра Радченко. У невеликих зошитах сільська вчителька детально описувала перебіг колективізації не лише у Харківській області, а й — що знала — у всій країні. Непрості події і факти в її нотатках переплітаються з особистими враженнями та рефлексіями.

7 липня 1945 року слідчий НКВС підписав постанову про арешт Олександри Радченко. Під час «розслідування» щоденники були вилучені та передані в архів.

Заарештували Радченко в серпні 1945 року в Кам’янець-Подільській області (нині — Хмельницька), де вона мешкала. До слідчих потрапило сім зошитів-щоденників за 1926—1943 роки. Це слугувало основним доказом провини Олександри в антирадянській офіційній версії, оголошеній Кам’янець-Подільським обласним судом у грудні того самого року.

Слідчі знищили лише три зошити, які становили найменшу цінність для справи. У цих зошитах містились записи, які охоплювали три важливі періоди: 1926—1927 роки, 1928 рік та уривки різного часу. Проте збереглись чотири зошити з найважливішими нотатками — за 1930—1934 роки.

«Будучи сама в тяжкому стані, вона жодним словом не згадувала про неврожай чи посуху в Україні 1932—1933 рр., а записувала про цілеспрямоване умертвіння людей, про їх голодне божевілля, незважаючи на благодатні родючі землі, про невимовне бажання жити», — повідомляється в книзі «Голодомор 1932—1933 років в Україні за документами ГДА СБУ».

1933

Факты голода.