Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

сонечко, мені морозиво потім передав один з військових. У мене тоді ще з пам’яттю певні проблеми були — трішки забувала, що робила. А коли могла вже сидіти на візочку, намагалася сама виїздити на прогулянки. Було важко, тіло відвикло від такого руху, трусило всю… Стрес був тоді для організму сильний.

В мене є синочок, Діма. Йому три роки. Поки я була на реабілітації, просила не привозити його — не хотіла, щоб він бачив маму такою. А коли вже більш-менш прийшла до тями, він приїхав. У формі він мене бачив лиш пару разів, і в нього такий захват: «Ого, мама, вау!» Зараз іноді він починає мене смикати — пішли, мовляв, кудись. Кажу йому: «Синочку, я ж іще ногу не одягла». Він несе мій протез: «Одягай швидше і пішли». До протезу звикла не одразу, навіть зараз іноді він мені заважає. Якщо довго сиджу в ньому, доводиться потім і кремом ногу мастити, і ванночки робити. Ті, в кого 25 років немає ноги і вони ходять на протезах, кажуть, що й через роки воно натиратиме, і дискомфорт буде. Кожен ремонт протезу чи культьоприйомника — це щоразу як новий протез, і наново треба звикати. До нього надовго не звикнеш, час від часу його треба регулювати.

Зараз я продовжую служити, але тепер вже у військкоматі. Паралельно навчаюся на другому курсі Одеської академії зв’язку. Отримала водійські права. Брала участь у відборі на Ігри Нескорених — це спортивний чемпіонат для поранених воїнів АТО. Нещодавно навіть перемогла в конкурсі краси серед жінок-військових. Волонтери зробили мені круту фотосесію, і ці фото перемогли. Нещодавно мені також вручили відзнаку «Жінка-українка» в номінації «Героїчна постать». Та головне — 16 грудня 2017 року ми з Льошею одружилися. Ми пішли до магазину по сережки для мене, а Льоша показує на обручки й усміхається: «Купимо?» У той же день ми подали заяву. А через місяць стали подружжям.

Після поранення, коли я таки вижила, я зрозуміла, що в мене, у всіх нас, надто мало часу. І не варто його марнувати на поганий настрій, негативні емоції. Треба посміхатися, творити добро і по максимуму реалізовувати свої можливості. А до проблем ставитись легше. Більшість проблем можна розв’язати, головне — щось робити для цього. Але й це треба робити посміхаючись. Люди відповідатимуть тобі такою самою посмішкою, допоможуть і підтримають. А тим, у кого виникла така проблема, як у мене з ногою, головне — не опускати руки. Якщо їх нікому підтримати — давайте їм мій номер, і я підтримаю їх. Хай ставлять собі цілі і йдуть до них. Життя на пораненні й ампутації не закінчується. От я скоро вчитимусь на ковзанах кататися. Це моя мрія тепер. Хоч комусь це, можливо, здасться маячнею, як би важко мені не було, я все одно навчуся і здійсню її.

Яна Червона
46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас-Україна» (раніше — 54-та ОМБр)

Спершу, коли війна тільки почалася, у 2014-му, я стала волонтером — збирала необхідне і везла на передову своїм підопічним — батальйону «Айдар». В мене не було якоїсь однієї причини піти в армію. В якийсь момент волонтерство стало мені нецікаве, бо два з половиною роки мого життя були досить одноманітними. Якось ми приїхали у черговий раз в «Айдар», розносимо по бліндажах замовлення, і один з бійців каже мені: «Вам, волонтерам, добре — ви приїхали, добу побули, відпочили і поїхали. А ми тут день при дні, і нам важко». І я захотіла дізнатися, наскільки це важко — зовсім нестерпно чи таки мені під силу.

Спершу я, звісно, дуже хотіла потрапити у свій рідний «Айдар». Але ті посади, які мені там запропонували, мене не зацікавили, бо були надто «жіночі». Може, вони так хотіли мене вберегти і це був вияв турботи, може, просто не бачили мене бійцем, не знаю… Моя подруга в той час ішла служити в 54-ту бригаду, і я попросила її взяти мене з собою. І в цьому підрозділі в мене вже була можливість вибрати посаду і справу, якої я хотіла навчитися. Так я опинилась у 1-му батальйоні 54-ї окремої механізованої бригади. Потім так склалося, що ми разом з побратимами перейшли в батальйон «Донбас».

З моменту мого приходу в армію в мене не було жодних обмежень по службі через стать — ніхто не забороняв мені займатися тим, чим я хочу. Я, у свою чергу, ніколи не говорила, що «я ж дівчинка» і не піду на мороз чи на пост уночі. Ми з дівчатами виконували всі обов’язки рядового солдата, старалися воювати нарівні з усіма. Я дуже хотіла навчатися на оператора-навідника БМП. Та спершу мене призначили санітаром-стрілком (це найпростіша посада), але з умовою, що я навчатимусь на навідника. Машина, на якій я мала вчитися, була в ремонті, і я чекала, доки її полагодять. Якось так сталося, що в один момент я взяла в руки кулемет — і зрозуміла, що це моє і що я хочу стати кулеметником. Це було випадково. В моєму житті взагалі багато чого відбувається саме випадково, та чи не щоразу це стає поштовхом для досягнення того, чого я прагну. Зараз змінюються лише типи кулеметів. Але вчитися треба постійно, освоювати нову зброю — це цікаво і зайвим на війні