Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

При виїзді мені видали документи на руки і я, їдучи на Кавказ, заїхав додому. Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати. І раптом я до хатні.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли, а тільки ахали й охали, обціловуючи мене. Пробув я вдома два дні. Поплакали, наговорилися. Розповідали мені про все, що сталося в селі й околицях за час моєї відсутносте. Розпитували мене про моє життя-буття у школі та в „москалях". Почистили мене, очепурили як ляльку і я, звільнившись із цупких обіймів заплаканої матері й сестри, поїхав через Харків і Ростов-на-Дону до Тифлісу, Коли я приїхав до Тифлісу, то виявилось, що там у школі прапорщиків немає вже місця, і мене відправили аж до Омська (Сибір), Там приділили мене до школи прапорщиків ч. 2. В Омську я вперше в моєму житті зустрівся з галичанами. Це були полонені „австрійці". Вони там обслуговували нас, прибирали, чистили, огрівали школу тощо.

За вісім місяців я закінчив школу прапорщиків, але нас ще протримали там два місяці. Возили нас на тактичні вправи за 200 верст від Омська. Під час навчання у школі ставлення викладачів до мене було добре, прихильне, хоч мої топографічні завдання буди нікудишні. Мені завжди допомагав у цьому штабс-капітан — поляк. Шістьох нас і двох офіцерів двічі посилали аж до Іркутська по японську матерію яснозахисного кольору на обмундирування та інші речі для школи прапорщиків ч. 2.

Нарешті прийшов день розпуску школи прапорщиків. Командуючий військами Іркутського воєнного округа прочитав приказ про піднесення нас до ранги прапорщиків, зачитав наші прізвища і привітав кожного індивідуально з новою рангою. Так ми стали офіцерами. Не довго вчився, але наволочився, — каже наша пословиця.

Настав день розподілу кому з нас куди їхати на службу. Тягнемо жеребки. Мені попався жереб їхати до Владивостоцького округа, а моєму товаришеві — до Києва. Ми помінялися місцями призначення, бо мене тягнуло до Києва, а для нього Владивосток був вигідніший. Нам видали новеньке обмундирування, а дещо й самі собі купили. Як особисту зброю видавали кортики і шаблі. Я взяв собі кортика.

По дорозі до Києва довелося нам простояти дві доби в Челябінську. Там я побачив багатство Сибіру. Мішки й мішки рябчиків, гусей, качок та різної риби! В Омську на станції і на ринках також були гори мішків з їстивними продуктами, а масло і сир — бочками в кілька шарів. Та й не диво. Коли ми ще з Омська виїжджали на тактичні вправи, то вздовж 200 верст бачили польські й українські хутори, що власники їх випасали отари корів і по кілька тисяч овець. Удої молока вони відвіювали на центрофуґах. Сметана йшла на масло, з молока відігрівали сир, а сироватку пускали каналом у річку. І все це заготовлялося тодішнім способом примітивного господарювання і такого ж примітивного виробництва, а що б то було при теперішньому змеханізованому й раціоналізованому використовуванні сільського господарства!..

Приїхавши до Москви і скористувавшись нагодою кількагодинної затримки поїзда, я, уже в ранзі офіцера, відвідав декого з моїх знайомих. Із Москви поїхав просто додому і пробув у своєму селі цілий місяць. Гостював, кумував, був і старшим боярином, забавлявся. Мати моя дуже раділа, тішилася мною. А перед сусідами та знайомими вихвалялася гордовито своїм сином. Дивіться, мовляв, який син у мене — офіцер!..

Місяць мого гостювання вдома пробіг дуже швидко. Я й не оглядівся як прийшов час прощатися з рідними, сусідами, селянами і знову рушати в далеку дорогу на місце призивчення. Сумно було на душі розставатися з рідним і дорогим серцю куточком широкої, просторої, прекрасної, такої багатої і такої бідної України, не знаючи куди закине мене моя доля і що мене чекає в крутіжі воєнної хуртовини, де щастя і доля людини міняється в одній секунді… Зрештою, це природна річ: солодко зустрічатися і гірко розлучатися.

У Києві комендантом тоді був німець — Медер, а штабс-капітан Олександер Загродський був у нього одним із адьютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ої дивізії, то стояла в Ромні на Полтавщині.

Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:

— А чого то ви цвенькаєте почужому?.. Ви ж українець!..

Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я й думкою не міг припускати, а не то що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю.

Мене призначили помічником командира 12-ої роти 290-го полку в Черкасах, де прослужив я шість місяців. Саме в той час цар Микола II зрікся царського трону Романових. Постало суцільне замішання: бунти, демонстрації, віча, промови-агітації. А трохи згодом вибухла і революція. В Петрограді зформувалося „Врємєнноє правітельство" на чолі з Керенським. У Києві діяла Центральна Рада. Прокинулися з вікового сну-летаргу поневолені народи Російської імперії і заходились як хто умів організовувати свої національні сили для самозахисту і відбудови своїх самостійних держав на своїх етнографічних територіях. З’являлися як гриби після дощу різні банди розбишак, що вбивали і грабували людність для власної