На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Напружена атмосфера 19 і 20 серпня вимагала від Кравчука цього чину. Звісна річ, ризик був: можна було втратити голову. Проте саме той ризик міг дати можливість використати історичний момент для швидкого творення нового українського суспільства і перетворення хитрого політика Кравчука на національного героя. А коли 6 і загинув, то чи не найкращою була б ця лицарська смерть?!
Та Кравчук зволікав, вичікував, доки стане ясно, хто переможе, щоб стати на бік переможця. Він дочекався і не програв.
Могла демократія програти, могла Україна програти, але не Кравчук: він не має своєї лінії і тому ніколи з неї не сходить. Він ніколи не рубає з плеча. Він завжди вислуховує інших, бачить, де більшість, і проводить м’якою долонею там, де проходить межа поміж різних страшенно напружених політичних сил.
Чи зможе такий чоловік бути активним будівничим нової Української держави?
Він доволі талановитий пропагандист і вміє дуже винахідливо пояснити все, що хочеш, уважному слухачеві, але коли перед ним, першою особою держави, постає нахабний цинічний розбійник, чи вистачить у нього духу дати розбійникові межи очі кулаком? О, навряд! У нього немає національної політичної мети, рух до якої вимагає усувати її супротивників і множити її прихильників. У нього мета особиста — утриматися при владі, тому він примножуватиме особистих друзів — підлабузників та безпринципних владолюбців, що задля влади ладні проводити будь-яку і будь-чию політику.
Логіка аналізу його психології веде до таких висновків. Жаль. Може, я помиляюся. Може, відчуття влади дасть йому впевненість і твердість. Він дуже динамічний за типом інтелекту, до того ж українець. Він багато разів довів, що долає комуністичну догматику і змінює світогляд у наш бік швидше від усіх інших секретарів ЦК Компартії України.
Ідейно він може стати нашим, але це не приведе його до нас. Доки більшість не на нашому боці, він не прийде до нас.
Повертаючись із роздумів серпня 1991 року до весни 1992 року, подумав: а що мені, послові в Канаді, від нього потрібно? Його підтримка? Його вказівки? Ні. Я сам добре знаю національні інтереси України і сам знаю, що потрібно буде робити задля блага України. Хай лишень не стримує мене. А далі побачимо. Життя міняє всіх. Може, й він мінятиметься на краще… Від серпня до 1 грудня 1991 року він агітував українських громадян проголосувати за самостійність. 60 відсотків, що обрали його Президентом, голосували за незалежність України. Без його агітації не мали б ми отих 92 відсотки, що тріумфально підтвердили Акт проголошення незалежності України 24 серпня. І хоч як би він поводився в майбутньому, ця його чотиримісячна праця є такою видатною послугою нації, що залишиться в історії навічно.
Дмитро Павличко
Голова Комісії Верховної Ради в закордонних справах докладав чимало зусиль, щоб активізувати вихід України на світову арену: не давав спокою Президенту, Голові Верховної Ради І. Плющеві, підштовхував міністра закордонних справ А. Зленка, налагоджував зв’язки з українською діаспорою з метою заручитися її підтримкою, рекомендував людей на посади послів. Павличко вмів уловлювати настрій Президента і намагався впливати на нього. Що ж до міністра, то дозволяв собі його бурхливо атакувати, чим викликав часом невдоволення. Як людина поетична й емоційна, часто захоплювався і своєю промовистістю відхиляв багатьох від тверезішої лінії. Так було у справі ядерної зброї — у пацифістському захваті він багатьох схилив до ядерного роззброєння і вивезення тактичних ядерних ракет до Росії. Часто-густо, бажаючи підкреслити миролюбність України, він клопотався про інші народи і благо їхніх представників в Україні більше, ніж про самих українців…
Коли у верхах почала кружляти думка про призначення мене послом, Павличко стояв за те, щоб направити мене до США. Врешті-решт переважила кандидатура Олега Білоруса як людини ближчої до верхів і з більшим дипломатичним досвідом, але Павличко послідовно й завзято переконував комуністичних членів своєї комісії в необхідності призначити мене на посаду посла.
Після розмови з Гуцуляком я зайшов до Павличка. Він якраз кудись вийшов з кабінету, і секретарка, відчинивши мені двері, запропонувала зайти й почекати. В кутку був ввімкнутий телевізор, передавали чергову прес-конференцію Президента, у якій йшлося про обмеження його повноважень Верховною Радою.
За хвилину входить Павличко і, усміхаючись, подає руку:
— Здоров був, Левку!
— Здоров, Дмитре!
— Що каже Кравчук? — показав очима на екран телевізора.
— Скаржиться, що Верховна Рада обмежує його права.
— Ну, так, права Президента недостатньо окреслені законом.
— Для людини сильної волі це був би великий плюс: всюди, в будь-якій галузі, де законом чітко не розмежовано, що належить до компетенції Президента, а що — до Верховної Ради, Президент мав би швидко й енергійно приймати власні рішення. Йому бракує не прав, йому бракує хребта.
— Мова йде про людей. Ти бачиш, як мало наших у відповідальних виконавчих структурах.
— А що Кравчук робить, щоб збільшити самостійницький елемент? Таж скрізь сидять колишні кадри. Він і не хоче їх міняти.
— Я говорив про це з Кравчуком. Він обіцяв прислухатися до наших порад, а насправді нікого не міняє.
— Він хоче будувати нове суспільство, зовсім не міняючи посадових осіб. Це неможливо!
— О, це складна справа, — усміхнувся Павличко. — Давай про інше. Ти готуєшся їхати до Канади? Був у МЗС? Говорив з Гуцуляком? Він невдовзі повертається до Канади. Ми знову порушуємо питання перед урядом Росії про виділення Україні нашої частки закордонної власності колишнього Міністерства закордонних справ Союзу.
— Дуже важко в Росії щось вирвати. Вона звикла брати, а не давати.
— Будемо пробувати. На рівні президентів України й Росії вже є принципова згода про передачу частини власності колишнього союзного МЗС Україні. Нещодавно Зленко говорив з міністром закордонних справ Росії Козирєвим. Він у принципі не заперечує, але каже, що проблема складна і її потрібно спочатку вивчити.
— О, це знайома мова
