Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ВЕЛИКИЙ ПОЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Доповідь академіка М. Т. Рильського 11 березня 1964 р.110

Творчість поета після заслання

У славетному нижегородському триптиху 1859 р., що написаний в один день високого натхнення і складається з віршів «Доля», «Муза» і «Слава», Шевченко висловив заповітні думки про своє життя, про свою творчість, про свій тернистий і прекрасний шлях. Звертаючись до долі, поет каже:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою,

Ходімо ж, доленько моя!

.........

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

«Слава – заповідь моя». Цей рядок міг би здатися у Шевченка дивним і несподіваним. Але коли ми згадаємо, що ніколи і ніде не шукав він собі дешевих лаврів, ніколи не запобігав ласки у сильних світу сього, що раз і назавжди відкинув пораду співати «про Матрьошу, про Парашу, радість нашу», що девізом його в найтяжчі хвилини було «караюсь, мучуся, але не каюсь», ми пильно вчитаємось у рядки «ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», коли припом’янемо звернення – в другому вірші триптиху – до музи: «учи неложними устами сказати правду», коли перечитаємо третій вірш – «Слава», де ту саму славу зовсім непоштиво називає поет «задрипанкою», «шинкаркою», «перекупкою п’яною», коли пролунають у нашій душі віщі слова «борітеся – поборете», і громовий заклик «поховайте та вставайте, кайдани порвіте», – то нам стане ясно вочевидь, що йдеться не про славу взагалі, а про добру славу, славу чесної людини, непохитного борця і непідкупного співця.

Добра слава рано знайшла Шевченка. Добра – і дуже широка. Його поетичний геній непереможними чарами вабив за його життя не тільки людей з одного табору – Герцена, Добролюбова, Чернишевського, Некрасова, Марка Вовчка, Акакія Церетелі, а й людей зовсім іншого світогляду, як мінливий Пантелеймон Куліш, як С. Т. Аксаков, Аполлон Григор’єв, що називав Шевченка першим великим поетом слов’янщини, як суперечливий Лєсков. За пізніших років незмірно високо підносили Шевченка не тільки Плеханов, Горький, Луначарський, Жеромський, Франко, Леся Українка, Стефаник, Ісаакян, Янка Купала, Якуб Колас, а й такі, здавалось би, далекі від нього творчі індивідуальності, як Іван Бунін.

Але справжнє чудо – не те, як бурхливо, сказати б, поширювалися Кобзареві пісні серед селянства, в масі своїй тоді ще неписьменного, серед робітництва, в революційних колах підпільної Росії. Поширювалися і речі, дозволені царською цензурою, і речі заборонені, що ходили в списках, поширювалися, щоб стати не тільки предметом схвильованого читання, а й бойовою зброєю.

Полум’яний володар дум народних

Як висловився Володимир Самійленко111, «поет живе в серцях свого народу».

Але «свого народу» – цим ще не все сказано. Шевченко належав до «володарів дум», кажучи по давньому, не одного покоління всіх народів, що жили в царській Росії. Шевченкова муза стала давно рідною в слов’янських країнах – у Польщі, Болгарії, Чехословаччині, Югославії. І якщо в інших зарубіжних землях слово Шевченкове довгі роки було відоме тільки небагатьом, то соті роковини з дня смерті, відзначені на Україні, по всьому Радянському Союзу і в усіх країнах світу, слід вважати межею, від якої починається тріумфальний похід Кобзаревої слави по всій земній кулі.

Нині ми святкуємо 150-ту річницю з дня Тарасового народження. Літературу, присвячену життю й творчості Шевченка, по справедливості можна назвати величезною. І всетаки, коли стаєш перед завданням у стислій доповіді окреслити цю велетенську постать хоч би в найістотніших її рисах, то почуваєш себе хлопчиком на березі неосяжного вічношумного моря, яке не можна охопити оком і до дна збагнути думкою. Отже, заздалегідь перепрошую слухачів за неповноту, а може й однобокість оцього мого слова.

Завдяки щасливому випадкові я недавно прочитав у рукопису статтю одного відомого польського літературознавця про Шевченка. Цей польський наш товариш без усякого вагання каже, що ні один народ у світі не має такої книги, як «Кобзар». Продовжуючи цю справедливу думку, я додам, що нема в світі поета, який стільки важив би в житті свого народу, як Шевченко. Я говорю тут не про творчу геніальність, не про художню силу, я не хочу в цьому розумінні якось протиставляти Шевченка Байронові, Пушкіну, Гете, Міцкевичу, усьому сонмові великих. Я маю на увазі, що вся історія українського народу після появи Шевченка освітилась і обарвилась Шевченковими барвами, пішла Шевченковським шляхом. До відомих Шевченкових слів, що вся історія його життя є частиною життя українського народу, треба додати, що всю історію України, починаючи з другої половини ХІХ ст., не можна мислити без Шевченка. Шевченко – поет, художник, філософ, громадянин – на довгі роки став у центрі всього художнього життя нашого народу… Я не бачу жодної ділянки нашої культури, жодної сторінки в нашій літературі, де так чи інакше не лежала б печать Шевченкового духу.

Багатогранність і новизна творчості Шевченка

Ми всі погодились на тому, що Шевченко – поет дійсно великий і дійсно народний. Правда, слово «народний» ми тлумачимо тепер значно ширше, ніж ті шанувальники Шевченка, які бачили в ньому тільки письменного співця «із народу», тільки носія і продовжувача фольклорних традицій. Але раз у раз обертаючись у колі все тих самих загальників, ми ще не зовсім, здається мені, охопили всю велич життєвого і творчого подвигу Шевченка. Шевченко приніс в українську літературу нове слово. Мало про кого із світових титанів можна сказати це з такою певністю, з такою повнотою. Перший великий Шевченків твір – «Гайдамаки» – не має рівноцінних попередників. І то не тільки в нашій літературі. Я аж ніяк не хочу запевняти, ніби Шевченкова творчість виникла без будь-якого зв’язку з попередньою літературою і з сусідніми літературами, виросла на голому місці. Так не буває, не може бути. Були перед Шевченком і Сковорода, і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і Гулак-Артемовський, і Боровиковський, буяла, нарешті, й розквітала і при Шевченкові могутня народна творчість. Не тільки Пушкін та Лермонтов, але й Державін, і Жуковський, і Рилєєв позначили благотворним повівом Шевченків шлях. Пильний інтерес Кобзаря до Міцкевича, до волелюбної польської літератури відомий усім. Але вертаюсь до «Гайдамаків» – досить порівняти поему Северина Гощинського «Канівський замок» з «Гайдамаками» (а ці твори зіставляли наші історики літератури не раз), щоб побачити, що «Гайдамаки» – якісно нове і ні на що доти не схоже явище. Ні в творчості згаданих вище українських письменників, ні деінде в якій-будь літературі не можна знайти близької