На зарослих стежках - Батіг Гамсун
Пригадую, як одного разу я стояв біля вівтаря в церкві. То було під час моєї конфірмації. Священик запхнув мені щось до рота, а потім дав пригубити склянку. Довкола стояло багато людей, які на те дивилися, але вони стримались і не всміхнулися.
Навіщо я це згадую тепер? Мені воно ні на що не згодиться, у всьому цьому немає ніякої мудрості. Ці спогади переслідують мене тільки тому, що мою душу переповнює радість. Закомірки пам’яті — ось як це, мабуть, зветься.
Наразі оживає спогад із часів моєї першої еміґрації. Ні, в ньому немає нічого важливого й незвичайного, це просто низка буденних подій, що відбувалися у чужому краю, в одному маленькому містечку в преріях, де подовгу тримається засуха. Там ніколи не текла річка, не було лісу, росли лише невеличкі чагарі. Велося мені там непогано, я обробляв землю в порядних небагатих людей, але тужив за домівкою і часто плакав. Моя господиня поблажливо всміхалася, від неї я навчився слова homesick[49].
Коли я пропрацював у Лавлендів кілька місяців, вони заявили, що не мають чим мені більше платити. Ми знехотя попрощалися, і десь на спаді дня я вирушив у місто. Квапитися мені не було чого, до міста вела не дорога, а скорше стежка, я час од часу сідав на узбіччі і поринав у мрії. Там навіть вода під кригою тече інакше, як удома, бо такої красивої блакитної течії, як у нас, ніде немає. Мене знов здушили сльози.
Я почув на стежці чиюсь ходу. До мене наближалася дівчина. Я впізнав її, то була дочка вдови, що жила по сусідству. Кілька разів удова казала мені, що хотіла б узяти мене на роботу після того, я залишу Лавлендів.
— Привіт, Нуте. Я тебе злякала?
— Ні.
— Я йду в місто, — сказала вона.
Вона несла туди масничку, в якої відпала ручка. Я взявся їй помогти, мені змалку добре відомо, що таке масничка, я навіть міг би насадити на неї ручку, використовуючи для цього свого кишенькового ножа, якби в мене була суха трісочка.
Вона йшла і щебетала, не вмовкаючи ані на мить, і я намагався щось відповідати за допомогою тих кількох слів, що знав англійською. То було просто нестерпно, і мені хотілося, щоб вона провалилася крізь землю.
— Охо-хо, певно, до міста ще далеко?
— Так. Сподіваюся! — сказала бісова дівка й засміялась.
Вона не мала нічого проти того, щоб іти собі й щебетати.
У місті ми зайшли в майстерню до Ларсена. Стало смеркатися.
— Нуте, голубчику, тепер тобі доведеться провести мене додому, — сказала Бриджит.
— Що? — сторопів я.
— Я боюся йти сама поночі, — мовила вона.
Ларсен був данець, він також сказав, що мені треба її провести.
І ми подалися назад. Ставало все темніше й темніше, врешті-решт нам довелося взятися за руки і йти, остерігаючись гілок, що хвиськали в обличчя. Але як приємно було тримати її руку в своїй!
— Ми забули масничку! — раптом крикнув я.
— Нічого, — відповіла Бриджит.
— Нічого?
— Так. Зате я маю тебе!
Навіщо вона це сказала? Напевно, її слова треба було розуміти так, що вона закохалася в мене по самі вуха, не інакше.
Провівши її до порога хати, я хотів тут-таки розвернутися і йти геть, та ба — мені довелося сісти до столу, повечеряти і переночувати. Бриджит повела мене в маленьку комірчину, де стояло ліжко. Уранці мати й дочка умовили мене затриматися на якийсь час і трохи в них попрацювати. Потім я роздивився ферму. Там було два мули й три корови. «Бракує рук», — поскаржилася вдова. Щодо мене, то я не звик працювати самостійно, у Лавлендів живий був господар, що заправляв усією моєю роботою, а тут були самі жінки, які давали тільки найголовніші вказівки. Певна річ, мені не було коли вгору глянути, я саме розчистив великий пагорб і заходився туди возити на мулах гній. І так день крізь день.
Але вдова, мабуть, розуміла, що їй потрібен кращий помічник, тож одного дня сама пішла в місто і повернулася назад із фіном: загалом то був хлопець тямковитий, родом із Естерботтена, — він усе вмів. Молоденька Бриджит, здається, більше не відчувала себе щасливою від того, що вполювала мене, атож, вона вже не дивилася на мене і не брала за руку.
Який же я наївний! Більше ніколи в житті жодна жінка не пошиє мене в дурні.
Робочих рук там ніде не вистачало. Тільки-но я знов опинився в місті, мене зупинив на вулиці якийсь фермер і запропонував працювати в нього. Очевидно, він побачив із мого вбрання і зовнішнього вигляду, що я чужинець. Щодо робочих рук я не помилився, довкола мене утворилася тиснява. Я пішов за чоловіком, він був на підводі, запряженій двома дужими кіньми, і коли ми приїхали до нього додому, він тут же дав мені роботу. Я мав викопати на узліссі невеличку яму, розмір якої він відміряв кроками. То не забрало в мене багато часу, і щойно я закінчив копати, чоловік приніс на плечах маленьку домовинку і опустив її в могилу. Це також тривало недовго, а оскільки я чекав нових розпоряджень, він кивнув мені головою, щоб я засипав яму й прикрив її дерном. Потім він пішов.
Та, Боже ти мій Господи, може ж він ще повернеться? Ні, він був чимось зайнятий у повітці, видно, роботи мав по саму зав’язку.
Від здивування мене аж пересмикнуло, і стало якось не по собі. У землю поховано дитячий труп, і то було все. Ніякої церемонії, ніякого відспівування. Люди, до яких я потрапив, були молоді, але, не знаючи мови, годі було довідатися, до якої церковної общини вони належали.
А загалом я не мав на що нарікати. Там усе було доглянуто — будинок і обійстя, коні й корови, була чудова земля, і жодної дитини. Мої обов’язки були прості, господар сам доїв корів і порав худобу, мені лишалося працювати на
