Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

А вона була тут ні до чого!

Її настрої, бажання, її робота. Адже варто було їй поскаржитись на здоров’я або попросити прибити «о-о-о-ось цю поличку на о-о-о-ось цей (ще не забитий) цвяшок», як його благородний погляд казкового бетмена тьмянів і сповнювався невимовним сумом.

Одне слово, вона несподівано зрозуміла, що більше не хоче пригод, котрі ніяк не узгоджуються з її повсякденним життям.

Кілька тижнів вона збирала всі розкидані по квартирі «засоби бойової оборони» в мішок, а потім зі слізьми палила їх на галявині, прощаючись із мрією про незвичайні стосунки. Щоби – «з бісовщинкою», «не так, як в усіх»…

Не тягнись за сірником!

(Кілька простих думок з приводу гідності)

…це відбувалося в Німеччині.

У той час, коли в Берліні ще не була знесена стіна, за якою ретельно приховувалися «пережитки капіталізму, що загнивав» від запашних благ комунізму, котрий «ось-ось» настане.

Ми з подружкою (її звали Марина) потрапили в НДР у складі молодіжного десанту, метою якого було ознайомитися з «прогресивними німецькими ровесниками».

Нам було так мало років, що нині здається – стільки не буває.

І, як кажуть, «вітер свободи вдарив їм у голову». Адже життя німецьких ровесників все ж таки дуже відрізнялося від нашого навіть у ті часи.

Щовечора, після відвідувань промислових підприємств і нудних обов’язкових зустрічей з «відмінниками соціалістичної праці», нас (делегацію) водили на вечірки в різноманітні молодіжні клуби. Там закінчувалася пролетарська показуха, лунав «Пінк Флойд» і «дим стояв перевеслом».

Цей бік життя «прогресивної німецької молоді», порівняно з нашим, здавався нам кадрами з голлівудського фільму.

Отже, ми вперше сиділи в пабі (!) під суворими поглядами хлопчиків «від ЦК комсомолу» (яких, до речі, завжди приставляли до подібних делегацій) і… навчились «західному життю».

А кажучи простіше – вчилися… курити. Адже саме це, прямо скажемо, не корисне для здорового способу життя, дійство здавалося нам проявом вищого ступеня свободи. Про решту ми просто ще не знали.

Але саме через нього й виник той життєвий девіз, котрий потім вплинув на подальше життя.

Марина взяла сигарету, і той, хто сидів навпроти, послужливо чиркнув сірником. І я побачила, як подруга, кумедно витягуючи шию і трохи підвівшись з місця, потягнулася за вогником.

– Не тягнись за сірником! – несподівано вирвалося з мене те «доленосне» гасло. Марина миттєво розпрямилася.

І – о диво німецького джентльменства! – вогник сам опинився біля її носа.

…Звісно, сірник тут ні до чого!

А розшифровка гасла виявилася простою: пізніше, коли життя ставило нас у принизливу позу «того, хто тягнеться за вогником», я завжди згадувала цю давню ситуацію і суворо наказувала випростатися, додаючи з набутого досвіду: «Самі піднесуть!»

Це може здатися дивним, але почуття власної гідності починається саме з цих простих істин, котрі починаються з частки «не»: не плач, не бійся, не проси! А за великим рахунком – не нарікай на життя, не принижуйся. Отримаєш – на копійку, втратиш – на мільйон.

Наведу ще один простий приклад, пов’язаний із почуттям гідності – такий же непафосний і, мабуть, трохи кумедний. Але ми спостерігаємо його щоденно, не пов’язуючи його з таким важливим і глибоким почуттям.

Отже, картинка з натури.

Ранок. Зупинка. До зупинки йде елегантна жінка – все в ній підібрано «до тону»: біла куртка, рожевий шалик, рожева помада на вустах і – прекрасна, «вранішня» посмішка. Пливе, ніби яхточка. Приємно дивитися. До зупинки підкочується маршрутка. І «яхточка» миттєво перетворюється на рибальський баркас! Жінка, підхопивши спідницю, пихкотить, набираючи швидкість на доленосній десятиметрівці аби встигнути закинути на сходинку бодай одну ногу, доки нахаба-водій не зачинив дверцята. Власне, він це й робить, із садистським задоволенням спостерігаючи в люстерко, як з облич чарівних панянок стікає піт, макіяж і вранішні посмішки…

Спостерігаючи таке багато років на будь-який зупинці, відкрила собі нове правило: «Не бігай за транспортом!» Навіть якщо цей «транспорт» – «мерседес» або «майбах».

А тепер переформулюю більш глобально.

Нас принижуватимуть доти, доки ми самі не припинимо тягнутися за сірником і бігати за маршрутками на втіху веселим керманичам.

І з елегантних, незалежних і таких гордих на перший погляд перетворюватимемося на рабів обставин. Часом мізерних. Але й мізерні обставини здатні оселити в душі комплекс неповноцінності. Саме він, цей комплекс, і є тією «кнопкою», на котру тиснуть всі, кому кортить перетворити тебе на «прекрасне ніщо». Аби ти ось так комічно бігла, ламаючи підбори…

Краса мрії та логіка мети

…Якось у невимушеній атмосфері, котра не передбачала розумових зусиль, у строкатій компанії жінок, які мило туркотіли «ні про що», розмова зайшла про мрії.

Послухавши, хто про що мріє, я дійшла сумного висновку: а мріяти ми таки не вміємо! Це по-перше. А по-друге – невміння мріяти призводить до… підміни життєво важливих понять.

Отже, про що ви мрієте?…

Наведу лише три типових відповіді. Адже в решті випадків вони суттєво не відрізнялися. Відрізнялися лише жінки – та й то хіба що рівнем своїх запитів залежно від статусу і статків.

«Я давно мрію про джип, – сказала одна, – і ніяк не можу довести чоловікові, що сплю і бачу великий чорний джип. А він зібрався подарувати “фіат”…»

Друга зізналася, що вже багато років мріє з’їздити до Парижа. І теж додала: «Сплю і бачу…»

Третя (у цій альтруїстичній категорії теж виявилося чимало) побажала здоров’я і щастя своїм близьким, додавши: «А більшого мені й не треба!»

Мрії були озвучені. І настала черга другого запитання: а що, власне, треба для того, щоби мрія здійснилася?

Співрозмовниці замислились.

І виявилося таке: а) для купівлі джипа треба всього лише переконати люблячого чоловіка, а водійські права й навички їзди вже є; б) турбюро «горящих» путівок (за досить поміркованими цінами) – за рогом, гроші назбирані, а відпустка – не за горами; в) рідні та близькі живі-здорові й навіть активно користуються альтруїзмом своєї матусі та дружини.

Але, перепрошую, якщо це все так доступно, то чи може воно бути мрією? Адже для втілення її в життя варто просто докласти цілком певних зусиль. Тобто це пристрасне «сплю і бачу» за всією логікою трьох поставлених запитань є лише… метою. І аж ніяк тим романтичним поняттям, котре визначає дещо більш недосяжне – мрію.

Постав перед собою цю мету, як підручник з домашнім завданням, і методично виконуй вправу за вправою, наближаючись до її здійснення.

А жіноче населення нашої країни – та що там країни – планети! – нині таке, що, поставивши перед собою мету,