Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський

— війну СРСР проти Фінляндії, окупацію Польщі та Бессарабії. Кількість жертв не підраховано й досі;

— II Світову («Велику Вітчизняну») війну: 14 млн загиблого цивільного населення, 7 млн — військових, 5 млн військовополонених, із яких 2 млн ніколи до рідних домівок не повернулись (або загинули, або емігрували). Кількість загиблих українців не підраховано й досі.

Є ще і такі цифри. У лютому 1954 р. міністр МВС та Генпрокурор СРСР поінформували ЦК КПРС: із 1921 р. по 1 лютого 1954 р. лише за «політичними статтями» Кримінального кодексу в СРСР було засуджено 3 777 380 осіб, у тому числі до розстрілу — 642 980, до ув’язнення в тюрмах і концтаборах — 2 369 220, до заслання — 765 180 осіб. На початку 90-х років минулого століття керівництво КДБ уточнило: репресовано — 3 778 234, розстріляно — 786 098 осіб[4].

Реальність першої половини XX століття — тотальне винищення та самовинищення українців. Якщо хочете — історія Великого Винищення народу, масштаби якого не усвідомлюються ані українцями, ані іншими народами.

РОЗДІЛ I

Про кого ця книга?

Ця книга про людей.

Не про всіх, а, головним чином, лише про тих молодих і не дуже молодих чоловіків і жінок, хлопців і дівчат, які народилися в перші двадцять років XX століття. Народились і зростали на території «другої» Речі Посполитої — в Східній Галичині та на Волині, які є складовою та невід’ємною частиною сучасної держави Україна. Частина з них мала за малу Батьківщину Західну Галичину, яка тепер є складовою та невід’ємною частиною Польської Республіки. Всі вони були громадянами Польської Республіки. Всі вони були українцями. Всі вони були греко-католиками.

Як згодом з’ясувалося, цей «набір» даних при народженні для більшості з них виявився фатальним. Під тиском непереборних зовнішніх обставин вони, а в більшості це були сільські хлопці та дівчата, були змушені взятися за зброю. Абсолютна більшість із них загинула. «За даними радянських каральних органів, — читаємо у класичному нині дослідженні, — котрі воювали з повстанцями, протягом 1944 р… було вбито 57 405 вояків УПА, 50 387 взято в полон, 15 990 здалися самі, усього — 123 782 чоловіка; за перші чотири місяці 1945 р. — ще 95 083 чоловіка; загалом 218 865 чоловік»[5].

Отже, ця книга про людей, що загинули.

Написати та зрозуміти їх історію — означає написати та зрозуміти історію і нашої країни, і її народу, зрозуміти історію тисяч українських родин.

Написати і зрозуміти їх історію — означає написати і зрозуміти історію землі, просоченої людською кров’ю, рік, кров’ю переповнених, гір, завалених трупами, міст і сіл, що обезлюдніли.

Написати їх історію — означає написати історію Смерті. Смерті, яка запанувала над нашим народом. Яка ввійшла до кожної оселі. Яка стала змістом життя кожного українця і всіх мешканців тої землі загалом.

Щоденне очікування неминучої і, як правило, тяжкої смерті стало колективним підсвідомим цілого народу. Очікування смерті записано на клітинному рівні: впродовж останнього десятиліття практично вся країна протягом року щоденно вбирається і вбирається в чорний колір. Колір смерті, який став кольором буденного життя.

Ця книга про життя, змістом якого стала смерть. Ця книга про смерть, яка стала змістом життя. Ця книга про життя, яке стало гіршим за смерть.

Ця книга про тих небагатьох, що вижили і згодом стали називати себе «комбатантами». Але в ті роки, та й після них, їх називали інакше.

Як їх називали?

По-різному в різні роки.

Наприклад, начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту, генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель вживав такі вислови: «бандити», «терористи», «злочинці», «всілякий набрід», «напівкримінальні ідеалістичні елементи, яких сьогодні чомусь прийнято називати патріотами» і щодо яких «неможливо обійтись без най-жорстокіших репресій». «Жорстокість і терор, — писав він у передсмертних мемуарах «12 щаблів на ешафот», — можна перемогти тільки ще більшою жорстокістю та безжалісним терором». За словами пішли справи: перші накази про запровадження «безжалісного терору» щодо окупованих було видано вже влітку 1941 р.

У німецьких військових документах вживалися такі дефініції: Bulba-Partizanen (до слова, останню за часом згадку про їх діяльність знаходимо у німецькому армійському звіті від 27 вересня 1944 р. — Д. Я.); Bandera-Banden; Die Ukrainischen Partizanen; UPA-Banden; Die «Banderowzy»; Die «Bulbowzy»; Die «Melnikowzy»; UPA; UPA-Einheiten; Die ukrainischen Partisanen (B underowzi)[6].

Радянські комуністи, окупаційна влада яких змінила окупантів німецьких, теж мали декілька визначень. Перше з них, наскільки це відомо сьогодні, було запроваджено в обіг 15 липня 1943 р. Того дня в постанові Політбюро ЦК КП(б)У «Про стан і подальший розвиток партизанського руху в Україні» було вперше вжито термін «українсько-німецькі націоналісти». 23 листопада 1944 р. очільник УРСР Микита Хрущов на пленумі ЦК підняв градус звинувачень на адресу ворогів режиму, назвавши їх «гітлерівця-ми-оунівцями». 1957 р. постанова ЦК КПУ від 7 березня «Питання, пов’язані з поверненням в західні області УРСР з місць ув’язнення і спецпоселення…» запровадила визначення «учасники оунівського підпілля та їх посібники»[7]. Такі кваліфікації визначали і характер дій щодо окупованих. Але про це трохи згодом.

Місцеві українці, природно, послуговувалися назвами іншими. Цитую 22-річну на той час Варвару Николаюк: «Упас називали УПА «наше військо» або «повстанці». Назву УПА люди мало вживали»[8]. Іван Герасимів (1925 р. н.), уродженець с. Борники сучасного Тлумацького р-ну Івано-Франківської області: «Десь в середині листопада 1943 року я перший раз у моєму житті побачив справжніх українських повстанців, молодих, веселих і добре озброєних воїнів нашої рідної землі»[9]. Один з тих повстанців, в свою чергу, пригадував: «бандьорами» їх називали тільки червоні партизани[10].

I ніхто інший.

Яким був правовий статус вояків УПА?

Всі наведені вище судження, очевидно, були нічим іншим як пропагандистськими кліше, покликаними, обслуговувати певні політичні цілі тих чи