Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна
пішов у пекло і розвідав усе до дрібниць».
А ще через понад рік в нашій розмові згадуватиме Андрій:
«З ровесників у частині мені найбільше подобався Володя
Правик. Щось у ньому таке... Не вигукує, скаже тихо, а всі
почують і все зроблять. Тієї останьої п’ятниці сказав:
«Ремонтуємо рукави». Всі пішли, без ухилянь. Так і працювали
цілий день, дружно, вкупі, командир з усіма».
Ще сказав тоді молодший сержант про свого командира так: «Ви
бачили телефільм «Місце зустрічі змінити не можна»?
Пам’ятаєте, Шарапов, якого грає артист Конкін, у банді, серед
ворогів, упізнає бійця, з яким був разом на фронті? І той
каже: «Завтра я не викажу тебе, піду за тобою тому, що ти не
їв потай від нас свою офіцерську пайку, не ховався під кулями
за наші спини». Отак вийшло у нас з лейтенантом Правиком. Він
так зумів жити, що люди за ним на реактор пішли. Була б війна, так само пішли б за ним під кулі».
Це буде сказано не тільки пізніше за часом. Це буде після
непоправних втрат, прозрінь — гірких і рятівних. Лейтенант
Правик для бійця Половинкина стане насамперед ровесником, виникне потреба пояснити собі, чому коротке спілкування з ним
ввійшло до життя як віра й світло.
А двадцять п’ятого квітня Андрій Половинкин ще нічого у себе
не питав. Просто дуже радів призначенню в чату лейтенанта
Правика. Мов хлопчисько несподіваному дарунку.
Розмірено, як і обидва попередні, минало третє для нього
чергування. Хлопці перемотували, переглядали рукави. Латали
їх, де потрібно. Андрій уперше зблизька роздивлявся прядивні і
лавсанові стрічки. Для нього поки що навряд чи були б
слухняними. Бачив, досвідченим бійцям не завжди вдається миттю
приєднати рукав до смока, робочу рукавну лінію до
магістральної. Чув, лейтенант Правик і сержант Захаров
закінчують пристрій, що допоможе одягти рукави в гайки. Про
Захарова взагалі жартівливо кажуть: «Лантух з винаходами». Але
хлопці вже і застерігали новачка: «Матимеш справу з
інструментом, не лови гав. Не хто-небудь — Захаров очолює
народний контроль. Як подінеться кудись гайковий ключ, спуску
не дасть. Лютий!»
Треба ж, Захаров — крижастий, міцний, неквапний — якраз
опиняється поруч з Андрієм:
— Бачу, засвоюєш, як перемотують рукави. Не зважай, що ця
праця виглядає марудною. Ти армію пройшов і знаєш, який боєць
з того, хто свою зброю не чистить. Маленьку дірочку проминеш
на рукаві, він за це помститься жорстоко. В бойовій обстановці
вода не піде до ствола, битиме марним фонтаном. Тож є святий
закон: найменшу неполадку усувати негайно, не лишати на
завтра. Пожежа не має звички попереджати про себе
заздалегідь...
Отак говорив, пораючись і собі біля розкладених на землі
стрічок. Хоч для нього, водія, командира відділення, це
начебто зовсім не обов’язково. Ну, хіба ж сержант Захаров
лютий? Поводиться просто, усміхається щиро. Не повчає, радить.
Зовсім нема в третій чаті такого: «Я начальник, ти — ніщо».
Взяти Івана Олексійовича Бутрименка. Теж класний водій, у
пожежні підрозділи прийшов, коли ще не існувало на карті міста
Прип’яті. Як командир відділення має авторитет. Але теж
жартівливе прізвисько дали йому в чаті: «Голова колгоспу».
Справді, знає безліч цікавих прикмет: коли краще орати, сіяти, по чинати жнива. Залюбки розповідає про землю: яка вона, коли
прокидається з-під снігу, яка під хвилями колосся. За віком
Бутрименко в чаті старший від усіх, восени буде сорок.
«Олексійовичу, час би вже запрошувати на ювілей!» — вранці
обступили його бійці. «Майте совість, хлопці, ще ж через
півроку»,— відбивався «голова». Помітив, що новачок ніяково
тримається осторонь, підбадьорливо усміхнувся: «Синку, зваж, тебе запрошую першим!»
Андрій подумки вже охрестив Бутрименка по-своєму: «вчитель».
А тут помітив, що старшому сержанту не менше личить і слово
«батько». Зразу ж відчув, що дуже нудьгує за своїми батьками, хоч сам уже має малого Андрійка. Схотілося розповісти
Бутрименку про це семимісячне дитинча, зворушливе й кумедне.
Заразом і про те, як минулим літом, напередодні народження
сина, вони з Наталкою, дружиною, відкривали для себе Прип’ять.
Вперше їхали сюди з Києва останнім автобусом: не встигли
раніше з роботи. В Прип’яті їх заспокоїли: тут гарний готель.
Справді, готель був чудовий. Але відомчий — належав атомній
станції: «Сторонні не обслуговуються!» Невідоме місто, ніч
надворі, Наталка вагітна... їх зрештою впустили попередивши:
«Лише до шостої ранку...»
Все одно місто сподобалося: простір, запашне повітря, всюди
квіти, білі будинки — вікнами до річки. Невже тут для них не
знайдеться місця, як не знайшлося в Києві?
Андрій потрапив до Києва з Азербайджану. Селище, де з
батьками жив,— за сто тридцять кілометрів від Баку. Батьки
працювали в сільському господарстві, його ж вабило море. В
Київ привела мрія про військово-морське політичне училище. Та
документи повернули: у паспорті не мав позначки «виписаний».
Помчав додому, днів двадцять ходив за тією позначкою.
Спізнився з документами. Але з Києва вже не поїхав. Подався
туди, куди кликали: формувальником на завод залізобетонних
виробів. Армія, після неї той самий завод. Там зустрів
Наталку. Побралися, чекали дитину. Де жити? В гуртожитку
запропонували кімнату: дванадцять метрів на дві сім’ї.
Тіснувато? Є вісімнадцятиметрова — там, крім них, буде ще дві
молоді родини, звичайно, з дітьми. Записалися в чергу на
кооператив. Чекати — років шість-сім. Саме почули про молоде
місто Прип’ять. Переїхали.
Андрій став до роботи в формувальний цех комбінату
будівельних конструкцій. Комбінат звався експериментальним, умови праці в цеху застарілі, точніше — ніяких умов.
Формувальники працювали під відкритим небом, здебільшого
вручну. Люди тут не затримувались, Андрій був не з утікачів.
Але випадково потрапило на очі оголошення: пожежна частина
охорони АЕС запрошує до себе молодь.
В місті енергетиків жити, то треба б бути ближче до атомної.
Замполіт ВПЧ-2 капітан Сенін пожежну службу не розхвалював —
жваво розповідав про неї. Виявився земляком-бакинцем...
Хлопець отримав комсомольську путівку на службу в
підрозділах Управління внутрішніх справ. З ВПЧ-2 на ім’я
директора комбінату надійшло відповідне клопотання. Директор
відсунув од себе лист: «У мене бракує людей. Іди до цеху і не
сперечайся, буде, як я сказав».
Тим часом Андрія викликали до Києва на кадрову комісію. Як
годиться, повідомив керівництво цеху про це. Повернувся, а до
роботи не допускають, кличуть до профкому: «Тебе звільнено за
прогул».— «Може, хоч вислухаєте мене?» — «Можеш говорити, але
рішення вже є». Записали до трудової книжки після подяк, наказів про преміювання: «Звільнений за статтею...»
Були певні, що перетнули дорогу до ВПЧ-2. Мабуть, і
перетнули б. Замполіт, капітан
