Українська література » Публіцистика » Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Читаємо онлайн Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Ні! Припини ж нарешті! Ти сам себе знищуєш!

А він щоразу відповідав зі зневажливою гримасою, невидимою нікому. Художник уже не пригадує достеменно, коли вперше вибелькотів це речення:

Я — убивця своїх картин, ви що, не розумієте? Я вам покажу.

Я… вбивця… своїх картин.


Не завжди ситуацію вирішував вогонь. Ще частіше то були удари ножем, сліпе шматування доти, поки не зникали кольорові нарости на полотні. Стерти їх зі світу. Ритуал ножа чи ритуал ножиць був рвучкішим, менш контрольованим. Всадити лезо внизу, в самому низу праворуч і тягнути його засліплено через полотно в лівий верхній куток, аж до підрамника, а тоді ще раз і ще раз поки нічого вже неможливо було розгледіти. Поки клапті полотна не висли додолу, як закривавлені бинти з розпоротих животів. Ні-ні, не задоволення, цього не було ніколи. Нічого, крім глухого смутку й порожнечі. У вогняному ж ритуалі містилося більше розлюченого тріумфу: вишарпнути полотна, вчепитися в підрамники, пожбурити їх у камін, у якому вогонь погано горить, зате заповнює весь простір димом, нарешті спалахи, коли язики полум’я доходять до фарби. Ніхто інший не знищив стільки картин, як він, ніхто.


Ма-Бе, чуєш мене? Чи приїхала вже машина з Шинона? Нехай почекають.

Він бубонить. Лається.

Цього останнього липневого дня то лише одна з безконечних руйнівних оргій, одвічне сліпе спалювання колишнього життя. Без розрахунку на ефект. Він просто хоче позбутися їх, хоче вимести ці образи зі свого життя, їх і ту частину себе, яка залишилася в картинах. Він знищує себе, розриває на клапті, спалює. Сутін, Хаїм.

Жодна жива душа не розуміла цього ритуалу. Ані художники, ані Зборовський, ані обидві жінки останніх літ, мадмуазель Ґард і Марі-Берт. І жодна жива душа не могла його стримати. Йому самому було невтямки. В язиках полум’я перед його очима парк, полум’я відбивається в зіницях художника. Він знає лише одне: це мусить статися, тільки й усього. 31 липня 1943 року полегшення не настає. І після ритуалу знову повертається біль.

Залишилося кілька полотен, які мадам Мулен непомітно від нього скрутила і перевезла до Парижа з метою запропонувати їх галеристам, щоб можна було заплатити за хліб і яйця, бо ж паризький рахунок було заблоковано. І ще була зовсім невелика група обережно обраних гостей, що приїжджали до Шампіньї з Парижа. Картини останніх років. Дві свині в болоті, одна рожева, інша вимастилася в болоті до такого сірого, такого уніформово-зеленого кольору, що декілька мудрагелів прорікатимуть, що він, мовляв, зобразив тут солдатів Вермахту. До чого вони там тільки не додумаються. Двічі мати з дитиною, похмуро-сині, надломлені дитинства, гіркі матері, ікони окупації. Школярів дорогою зі школи додому шмагає вітер, вони, крихітні й покинуті посеред грозових сутінків, у паніці взялися за руки. Діти на поваленому стовбурі дерева. Хто, коли парк палав, порятував ці картини від їхнього художника і його окупантів, хто мовчки відставив їх набік, поставив у затінку, де їх не було видно.

Картини, які він виборов у себе і у своєї виразки шлунка за останні місяці. Кинути у вогонь все, що тільки залишилося. Часу мало. І він не знає, чи не буде це останнє спалення. Кремація, чистісінька рутина. Вогонь добре горів. Залишився тільки попіл і декілька необвуглених дерев’яних брусків, решток підрамника. Остання можливість погасити неможливість. Ще, правда, у різника, мсьє Авріля, стоїть кілька картин, недоторканна застава, поки не надійде час оплати, яку з разу на раз відсувають, поки борг, який щотижня зростає, не буде оплачено. Нехай залишаються заручниками. Боргу вже не оплатити. Нічого ніде і ніяк неможливо поправити.

Ма-Бе, побіжи до селян, спробуй, ще цей один разок.

Час натурального товарообміну минув, нічого вже не вдається обміняти, все було цього липня не так, селяни вже не хотіли брати жодної з цих картин за масло і яйця, неможливо було впізнати світ на його полотнах, на цих покручених дорогах, при яких стояли, похитуючись і вигинаючись, дерева, із зображеним коричневим і синім брудом, травмами, шрамами. Тут, здається, нічого не подібне на світ, навіть на теперішній воєнний світ, хіба що цей світ уже пішов на дно, востаннє здригнувшись, смикнувшись, занивши. Немов суцільна шаленіюча виразка. А яйця, масло й молоко — то було золото.

Ви розумієте, зараз війна. Нам тепер самим все це потрібно.


Тоді Ма-Бе спускається вниз і дзвонить у двері помешкання власника квартири доктора Ранвуазьє з Шинона, до всіх нещасть його немає, у ці дні липня він поїхав на канікули чи до родини, яка мешкає далеко на півдні над Луарою, поїхав роздобути харчів, але ж тепер ніхто вже не говорить про канікули. Існує поняття «мішечників». Приходить його заміна, доктор Боррі, кидає на художника короткий погляд, легко обмацує його живота і призначає госпіталізацію. Не можна втрачати часу. Вам треба їхати до Шинона, в клініку Сен-Мішель. Художник і сам добре знає свій діагноз, він уже кілька років існує подвоєно: Сутін і виразка. Вже кілька років він має двійника, що знущається з нього і мучить його. Чорна болюча тінь, яка щоразу кидається на нього.


Водій представився: Фуко, Ашіль. Проте імена нічого вже не могли сказати. Він майже не сприймав уже обличчя мсьє Фуко, той тактовно негучно зачинив двері машини і, поклавши впевнені руки на розжарене кермо, рушив цим старезним «Пежо» — такі всюди повзають тут дорогами, немов стомлені липневі жуки — до Шинона.

Приїхали в клініку Сен-Мішель. У приймальному

Відгуки про книгу Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: