Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

учень святого – Феодосій Софонович). Таку спадкоємність святий розглядав у кількох вимірах – державному, церковному й культурному. Велику увагу приділяв генеалогічним дослідженням династичних ліній зв’язку українських князів з володарями доби Київської Русі та Литовсько-Руської держави. Тогочасну Православну Церкву св. Петро Могила також пов’язував з первісною церквою Стародавньої Русі, заснованою під час її хрещення. Власне, українську мову святий називав «руською», Україну – Руссю або Росією, на відміну від Московії або Московського царства і московської мови; Русь і Москву він розглядав як різні краї і різні народи. Важливим стимулом для роздумів св. Петра Могили про державну й церковну владу була популярна в тогочасних творах ідея самодостатності Русі. Хоча в них ще використовували етикетні васальні формули щодо польського короля, Русь розглядалася сама по собі. Усвідомлюючи себе суб’єктом світової історії, українці-русини відчували в собі сили для творення всіх форм духовного й державного життя, властивого іншим народам, політичної зверхності яких над собою вони не бажали. За часів св. Петра Могили відбуваються зміни і в розумінні України, яку починають розглядати в тогочасних творах не як етнотериторіальний простір, а як етнополітичну структуру, локалізовану в цьому просторі. Як підкреслювала В. Нічик, святий належав до тих нечисленних мислителів XVII ст., які, розбудовуючи підвалини духовності українського народу, добре розуміли значення волі, енергії, діяльної сили в житті особистості й народу загалом. Його ідея про добровільне зречення власної волі та її цілковите підпорядкування божественній розв’язувала в теологічній формі важливе суспільне питання. По суті, вона санкціонувала й освячувала жертовність людини в ім’я політичної свободи нації, її інтересів. Зворотним боком зречення власної волі та її підпорядкування волі народу стає багаторазове посилення волі й активності самої особистості. (Волію не я, в мені воліє й діє Бог, народ.) Врешті, у цьому відображалися й історичні реалії тогочасного життя українського народу та його козацької республіки. Боротьба за релігійну, національну, політичну свободу вимагала концентрації всієї волі кожної окремої особистості… Не випадково, як відзначила Зоя Хижняк, вся академія в грудні 1648 р. вийшла зустрічати на Софійський майдан Богдана Хмельницького, який повертався з переможного походу до західної межі етнічних українських земель. І спудеї, і викладачі разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітали гетьмана «ораціями й декламаціями». А незабаром класи академії спорожніли: студенти пішли до війська Богданового, щоб виборювати Вітчизні волю.

Справа, всупереч сподіванням апостольської столиці та Варшави, набувала зовсім іншого вигляду. З’явився шанс створити автокефальну Православну Церкву в межах Речі Посполитої, яка не тільки не влилася б до Католицької Церкви, але й увібрала б у себе УГКЦ. З огляду на те, що така Церква була б дійсно національною, яку підтримали б українці й білоруси, а головне – їхня шляхта та Військо Запорозьке, що вона не тільки не ввійшла б до складу Католицької Церкви, а навпаки, повернула б до свого лона греко-католиків, ця перспектива була дуже невигідною римській курії. Не випадково остання почала згортати свої дії в даному напрямі, а після тривалого розгляду взагалі заборонила греко-католикам порушувати цю справу і навіть прибувати на спільний Собор. Однак час від часу відповідна проблема знову виринала на поверхню. Київський митрополит досить чітко висловив свій погляд на папські пропозиції, виявивши значну відмінність православного погляду від католицького, засудивши Берестейську унію і підкресливши свою вірність православ’ю й Константинопольському патріархату. Він підтримав ідею повернення до старої єдності, причому вона мала б бути не «єдністю», а «союзом», визнаним «всіма русинами», і заснування нового, другого, поряд із Московським, слов’янського Київського патріархату. Дуже важливим для з’ясування цієї справи є анонімний меморандум 1644 р., представлений у Римі на початку 1645 р. Католицька історіографія традиційно вважає його автором св. Петра Могилу та Адама Киселя, між тим як православна, представлена єпископом Олексієм (Громадським), підкреслює, що текст меморандуму дійшов до нашого часу не в оригіналі, а в переказі католицького ченця (Громадський вважав переписувачем Франческо Інґолі, хоча ним був капуцин Маґні), а це цілком могло спричинити певні принципові корективи в бажаному для католицької сторони дусі. Однак усі дослідники дотримуються спільної думки про те, що в меморандумі запропоновано цілковито іншу модель унії, ніж та, яка була реалізована у Бересті 1596 року.

Хоча зверхність папи теоретично визнавалася б, але не папа, а Вселенський патріарх був би тут зверхником. Закцентовано й визначну роль Вселенського (Константинопольського) патріархату як Церкви-матері для Київської митрополії, оскільки саме з Константинополя русини прийняли колись святе хрещення. Однак про генеральну унію можна було говорити тільки тоді, коли патріарх зможе самостійно приймати рішення, без утручання з боку турецького султана, а для цього патріарх разом з усіма греками має звільнитися від турецького ярма. Тільки тоді патріарх «поведе нас до згоди». Київського митрополита мало б обирати духовенство всієї митрополії, а за його затвердженням не треба було б посилати ні до папи, ні до Вселенського патріарха. Значне місце відводилося православній шляхті, яка б разом із духовенством вирішувала долю майбутньої злуки церков.

На нашу думку, загалом меморандум виходить із потреби в досить віддаленій перспективі об’єднання Церков, причому Київська митрополія мала б стати, по суті, автокефальною. Взагалі св. Петро Могила визнавав зверхність Константинополя лише як формальну владу і робив певні кроки в напрямі до повного унезалежнення Київської митрополії, тобто до здобуття автокефалії. У зв’язку з цим варто звернути увагу на лист константинопольського патріарха Парфенія І, написаний до нього у 1642 р. Тут патріарх докоряв київському митрополиту за те, що той усупереч канонам жодного разу не написав до нього, не привітав його зі сходженням на престол, діяв усупереч волі патріарха, коли підпорядкував собі Львівське братство (останнє, за грамотами 1589 р. патріарха Ієремії, мало право ставропігії, тобто право коритися не львівському єпископові чи київському митрополиту, а безпосередньо константинопольському патріархові).

Хоча Рим цього разу виявив більшу готовність до поступок, знову припускаючи можливість проведення спільного Собору, відчутним було його невдоволення позицією св. Петра Могили. Рим повністю відмовився від плану Київського патріархату, він уже прагнув до укладення унії на кшталт Флорентійської. Виникли перешкоди й у Константинополі, Києві та Варшаві. Передчасна смерть св. Петра Могили фактично поклала край перемовинам щодо Київського патріархату, тим паче, що у 1648 р. стався вибух Національно-визвольної війни українського народу, який різко змінив геополітичну ситуацію у Східній Європі і змусив відкласти богословські дискусії. Хоча питання про Київський патріархат підіймали час від