Саботаж кохання - Амелі Нотомб

стримувалась до весни: війна видавалася нам чашею Грааля. Але шар замерзлого снігу, який треба було відшкрябувати, зростав щоночі, і нам здавалося, що березень відсувається все далі й далі. Могло скластися враження, що це шкрябання зводить нанівець нашу спрагу насильства. Аж ні, навпаки! То було, як олія для вогню. Деякі крижані брили були такими міцними, що ми для того, щоб набратися сили, уявляли собі, ніби обрубуємо виступи на німецьких торсах.

Випробовуванням для мене на всіх моїх амурних фронтах. Я буквально дотримувалась настанови і була з Еленою така сама холодна, як ця китайська зима.

Та чим ретельніше я дотримувалась настанови, тим ніжнішали величезні очі маленької італійки. Так, ніжнішали. Ніколи не сподівалася, що у неї колись з'явиться такий вираз. Та ще й для мене!

Чи могла я знати, що ми з нею належали до двох різних порід? Елена належала до числа тих, хто кохає тим дужче, чим прохолодніше до них ставляться. Я ж навпаки — чим більше відчувала себе коханою, тим дужче кохала сама.

Певна річ, я не сподівалася, що красуня кидає на мене ніжні погляди, щоб ще дужче закохати у себе. Але її прихильність до мене, на яку раніше не було й натяку, вдесятеряла мою пристрасть.

Від цього у мене з'явилася лихоманка закоханих. Вночі у ліжку переді мною поставали милі ласкаві очі, і я впадала у своєрідний стан — напівтремтіння-напівнепритомність.

Я питала себе, чого чекаю і не йду на поступки. У мене вже не було сумнівів щодо її кохання. Лишалося тільки відповісти на нього.

Не наважувалась. Відчувала, що моя пристрасть розквітла до небувалих розмірів. Відкрити свої почуття завело б мене далеко. Тут мало бути щось більше за слова. Тут мало бути оте потаємне, перед яким я була безсила, бо не розуміла. Невиразно здогадувалась, але не розуміла.

І я дотримувалась настанови, яка все більше і більше пригнічувала мене, але застосування якої не мало жодних таємниць.

А багатозначні погляди Елени ставали все наполегливішими і завдавали все тяжчих мук. Адже чим менше обличчя створене для ніжності, тим непевнішою буде ця ніжність. А від її ніжних очей стрільця, від ніжності її диявольських губ я вся шарілася.

Та раптом у мене виникала потреба щільніше залізти у панцир, і я ставала крижаною і гострою, як град. Тоді погляд красуні заволікала ніжність кохання.

Як тут встоїш?

Сніг — апогей жорстокості.

Сніг, хоч би яким потворним і сірим, на кшталт Міста Вентиляторів, він не був, все ж був снігом.

Сніг, у якому мої недолугі спроби узріли образ істинного кохання і яке, звичайно ж, дісталося мені недарма.

Сніг, зовсім не невинний у своєму цнотливому блаженстві.

Сніг, у якому я читала запитання, від яких мене кидало то в жар, то в холод.

Сніг, брудний Твердий, який нарешті я починала їсти, сподіваючись знайти бодай якусь відповідь. Дарма.

Сніг — уламки води, заморожений пісок, сіль не землі, а неба. Несолона сіль зі смаком кременю і структурою подрібненого коштовного каменя, з ароматом холоду, з білими прожилками — єдиним кольором, що падає з небес.

Сніг, який приглушує все — шум, падіння, час, щоб краще відтінити вічні й непорушні речі, такі, як кров, світло, ілюзії.

Сніг, перший папір Історії, на якому відбилося стільки слідів від ступнів, стільки безпощадних переслідувань. Сніг, що таким чином постає, як перший з літературних жанрів. Як безмежна книга на поверхні землі, що оповідає лише про сліди полювання або маршрут ворога — така собі географія епопей, яка надає загадковості найнезначнішому зі знаків. Отой слід — то братів слід чи слід убивці брата?

Від цієї кілометрової незавершеної книги, яка могла називатися «Найнеосяжніша книга світу», до нас не дійшло жодного фрагменту. На противагу Александрійській бібліотеці геть усі тексти розтанули. Але нам від неї мало б лишитися смутне нагадування, яке з’являється щоразу, коли випадає новий сніг. Така собі хвилююча біла сторінка, від якої виникає непереборне бажання ходити ще незвіданими просторами, яка зачіпає інстинкт дослідника щоразу, як натрапиш на слід іншої істоти.

По суті, в основі таємниці лежить сніг. На тій самій підставі, саме сніг лежить в основі поезії, естампу, знаку запитання і… цієї грандіозної дороговказної гри, якою є кохання.

Сніг, удаваний саван, велична порожня ідеограма, на якій я розшифровувала безодню емоцій, які мені хотілося подарувати моїй коханій.

Мене не турбувало, чисте чи нечисте моє незвідане бажання.

Я лише відчувала, що цей сніг робив Елену ще привабливішою, таємницю ще хвилюючішою, а настанову ще нестерпнішою.

Ніхто й ніколи так не чекав весни.

На квіти покладатися не можна.

Особливо у Пекіні.

Але комунізм був для мене справою вентиляторів, та й гасло про Сто Квіток[19] я знала не краще, ніж Хо Ші Міна чи Віттгенштейна.

Хоч би як там було, з квітками всі перестороги марні: завжди попадаєш на гачок.

Що таке квітка? Велетенська і одягнена, як лялечка, піхва.

Ця істина давно відома, хоча це не заважає таким здоровилам, як ми, манірно патякати про витонченість квітів. Доходить до того, що