Отаман Іван Сірко - Євген Біба
Ілля Рєпін довго працював над кожною постаттю «Запорожців…». Він роками виношував окремі образи, що мали постати на полотні. Досить часто для змалювання одного персонажа картини йому були потрібні декілька натурників. З одного художник змальовував вираз обличчя та зріст, з іншого – очі та пронизливий погляд, усмішку, що ховалася під великими вусами.
Така ситуація склалася й із головним героєм картини – Сірком. Як відомо, не збереглося жодного портрета кошового, тому Рєпін мусив виявити творчу фантазію. Художник довго не міг знайти людину, схожу на створений його уявою образ І. Сірка. Якось навесні 1889 року Рєпін зустрівся з генералом М. Драгомировим, побачивши якого вигукнув: «Живий Сірко!» Навколо Сірка почали складатися всі інші персонажі.
Дмитро Іванович давно збирався щиросердно подякувати Рєпіну за створення величних «Запорожців…». Таку нагоду він отримав, коли повернувся з Середньої Азії до Петербурга. Тоді друзі вирішили почастувати історика вечерею. Серед відомих діячів культури й науки був і Ілля Рєпін.
Підвівшись із крісла, Яворницький подякував за ту шану, яку йому виявило все товариство, і звернувся до Рєпіна: «Любий і дорогий Ілля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам, запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили їх на прекрасній картині «Запорожці». Хто б нас знав до вашої картини? Ніхто. Ми до того були маленькі – при землі, а тепер стали вище на голови! Низенько вклоняюся вам і щиро дякую!..»
Слава «Запорожців» облетіла не лише всю Росію, а перейшла кордони країни. Картина мала великий успіх на виставках у Чикаго, Будапешті, Мюнхені та Стокгольмі. А 26 жовтня 1892 року Рєпін написав Яворницькому: «Дорогий Дмитре Івановичу! «Запорожців» моїх три дні тому купив цар. Ура!»
Картину за 35 тисяч карбованців придбав Олександр III. Вона лишалася в царській колекції до 1917 року, а після революції опинилася в зібранні Державного Російського музею. Це полотно дещо поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, «кулуарним» примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити більш «історично вірогідним», але був явно незадоволений результатом і покинув працювати над полотном, так і не закінчивши його. Зараз картина зберігається в Харківському художньому музеї.
«Запорожці» стали одним із найпопулярніших творів І. Рєпіна. Велика кількість копій та репродукцій картини розійшлася по країні.
У листопаді 1929 року художник у листі до свого друга Д. Яворницького описував досить цікавий випадок, який є чудовим свідченням популярності його «Запорожців»: «Один мій приятель привіз мені з Полтави куплену на ярмарку скульптуру – копію з відомої моєї картини… Я радію і тішусь, дивлячись на це відтворення».
Чуття геніального художника й людини, що зросла в Україні, допомогло Рєпіну відбити в «Запорожцях» дух нації, її менталітет. А захват і повага, які митець відчував до цього лицарського народного ордена, втілились в оригінальній багатофігурній композиції. Показуючи запорожців у момент найвищого вияву їхнього життєлюбства й безстрашності, Рєпін розкрив справжню стихію народних характерів, дух лицарства і товариськості, притаманний козакам. «…Ну і народець!!!…Голова обертом йде від їх гаму і шуму, з ними неможливо розлучитися, – писав Рєпін Стасову, – веселий народ. Чортовський народ!»
Розділ десятий
Кошовий І ван Сірко та Олександр Мурашко
Щороку молодий Олександр Мурашко любив приїздити в Україну, на свою історичну батьківщину, яку змушений був залишити, прагнучи вивчитись живопису та реалізувати свій неабиякий талант.
Митець виявляв надзвичайний інтерес до історії рідного народу, і це не могло не вплинути на його естетичні вподобання. Він щиро захоплювався полотном «Запорожці пишуть листа турецькому султану» свого вчителя І. Рєпіна.
Як згодом згадував сам Мурашко, Рєпін не відразу помітив і оцінив талант свого нового учня, земляка з міцним характером, хохла, який спрагло шукав свій власний шлях у мистецтві. Вчителя слухав, а малював по-своєму… «Рєпін став проходити повз мольберт, за яким я працював, ніби мене взагалі не було в майстерні», – розповідав Олександр, приїхавши до Києва на канікули. Зрештою, розсердившись, метр відмовив землякові у праві працювати в нього. Тоді той вирішив переїхати до іншої майстерні, але вибирав – чи до М'ясоєдова, чи до Маковського. Заручився згодою обох і поїхав додому, на Київщину, на етюди. Улітку працював у селі, не покладаючи рук. Восени повернувся до Академії, зайшов до Рєпіна. «Показую йому свої літні роботи, а він так недбало, наче йому і діла немає до мене ніякого, каже: «Кинь там під стіл, я згодом подивлюся, коли буде час, а ти приходь до мене завтра». Приходжу знову наступного дня, а він ще не подивився… Страшно мені стало, що тепер зі мною буде? Прожене чи ні? «Дістань», – каже мені Рєпін зневажливим тоном. Я дістав. Він подивився всі етюди й відразу змінив тон. Каже: «Приходьте завтра працювати». Я був такий щасливий, як того дня, коли мене зарахували в класи Академії мистецтв. А іншому професору і ноги не показав».
Ще змалечку майбутній художник уважно слухав казки, фантастичні історії та легенди про козаків, що їх йому розповідала бабуся, проста селянка з Чернігівщини, але уява хлопчика по-своєму малювала сюжети про запорожців. Досить було лише декількох мотивів, щоб Олександр зумів скласти цілу епопею, яскраву й неповторну в своїх деталях.
Програмна конкурсна робота О. Мурашка – картина «Похорон кошового» (1890) – це сумна сага про відхід у небуття славного козацтва. Картина стала продовженням рєпінських «Запорожців», але в «Похоронах кошового» митець ототожнює смерть отамана Сірка зі смертю всього вільного козацького духу.
В основі картини – сцена прощання запорожців із легендарним кошовим отаманом. Урочисто рухається похоронна процесія. Пливе на могутніх козацьких плечах укрита червоною китайкою домовина.
Персонажів на полотні чимало – картина багатофігурна, так би мовити, «хорова». Усі герої вдало згруповані й об'єднані навколо композиційного центру, яким є труна.
Особливо колоритною є постать літнього сивовусого козака, який несе перед труною на шкіряній подушці булаву – атрибут влади кошового. Іде повільно, малими кроками, ніби несе величезний тягар. Позувати для образу козака художник попросив видатного діяча українського театру Михайла Старицького.
Трохи зліва від нього іде козак, який, можливо, заступить місце покійного. Художник освітлив його постать, бажаючи привернути до неї увагу. Козак ще молодий, міцної статури, приємної зовнішності. У нього мужнє обличчя, засмагле від вітру й сонця. Здається, він нічого не бачить і не чує, бо важкі думки тривожать його душу.
На крок позаду несуть труну на дерев'яних ношах. За труною
