Олександр Довженко - Т. М. Панасенко

ліжко без копійки в кишені». Але байдужість і заспокоєння були невластиві Олександру Петровичу: він шукав гармонії навіть у безвихідних, здавалося б, становищах. Обговорюючи «нікчемні» сценарії, він намагався все ж покращити ситуацію. У 1955 році на засіданні кінокомісії Спілки письменників СРСР він зауважить: «Професіоналізм у сценаріях падає, і наші сценарії часто являють собою скорочені романи до 95 сторінок або скорочені п’єси… Тиранія діалогу стала настільки сильно відчуватися і настільки вона важко долається багатьма, що інші питання, пов’язані з застосуванням у сценарії усього багатства засобів кінематографічної виразності, часто опускаються».

Але, обговорюючи чужі сценарії, митець не забував про свій задум – «Поему про море». Тепер Довженко обмірковував зйомки фільму. І не лише обмірковував, він активно готувався до екранізації своєї ідеї, знову їздив в Україну, знову зустрічався з будівниками, спілкувався з людьми у Новій Каховці. Тодішній головний інженер будівництва Каховської ГЕСП. Непорожній так згадував режисера: «Наділений справжньою чоловічою вродою, Олександр Петрович особливо гарнішав, коли розповідав про свої мрії. Я завжди милувався цією Людиною. Людиною з великої літери». Сам же Довженко знову насолоджувався перебуванням удома, він ловив кожну хвилину цього часу, милувався кожним сантиметром рідної землі: «Такого чарівного дня, як у нас на Каховці сьогодні, я, здається, ще не пам’ятаю. Такої теплої ласки, тиші, такого чистого, теплого осіннього неба і таких чарівних барв на гледичіях, осокорах, абрикосах. Усе в золоті, а Дніпро, що був два тижні темно-синім, сьогодні став срібним».

На засіданні 3-го з’їзду письменників України в Києві Довженко познайомився з Костянтином Паустовським. Російський письменник невдовзі написав оповідання «Днепровские кручи», в якому є рядки, присвячені видатному кінорежисерові: «Где бы и когда бы он ни появлялся, он всякий раз привозил с собой множество новых мыслей и удивительных рассказов… Иные люди говорили, что режиссер этот мог бы тягаться по части острых наблюдений и чудесных рассказов с самим Николаем Васильевичем Гоголем… Живя в Каховке, много думал об орошении земель и о подъеме нашего земледелия. И вот, объехав все строительство и изучив его, он пришел к некоторым удивительным на первый взгляд выводам. Он изложил их в форме докладной записки и привез с собой этот доклад в Киев… О новых селах режиссер и писал. Они были построены по типовым проектам и выглядели казарменно и уныло… В нашей гигантской работе по подъему земледелия, говорил режиссер, нужно думать не только о новых, совершенных методах работы, но и о настроении и состоянии людей». Про архітектуру сучасного села Олександр Петрович розмірковував дуже серйозно, у листопаді 1954 року він зробив за їхніми результатами доповідь на засіданні пленуму Академії архітектури УРСР.

У січні 1955 року Олександр Петрович ніби робить підсумок усьому написаному: «В цьому році я закінчу підготовку до друку книжки моїх нових сценаріїв, починаючи від «Арсеналу», закінчуючи «Поемою про море». Я підготував також сценарій «Тарас Бульба» за повістю Гоголя і почав роботу по сценарію науково-фантастичного художнього фільму “В глибинах Космосу…”».

З нагоди 60-річчя і за плодотворну діяльність у галузі кіномистецтва митця нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Але не численні вітання з ювілеєм і не урядова нагорода втішали Довженка. Приїхавши в Нову Каховку, він записав у «Щоденнику»: «Душевно відпочиваю. Лягаючи спати, удосвіта я подумав: “Як гарно, який я щасливий, що прибув знову до рідного дому”». Наприкінці 1955 року в інтерв’ю журналу «Советский фильм» Довженко ділиться планами, розповідає, що закінчує роботу над сценарієм і хоче у наступному році зняти фільм «Поема про море».

Останній рік. Неповернення

У третьому числі журналу «Дніпро» за 1956 рік була надрукована «Зачарована Десна», славетна кіноповість Олександра Довженка. Олесь Гончар[57] з приводу цього написав митцю: «…і хочу сказати Вам просте читацьке спасибі. Хороші думки й почуття викликає ця річ, багато в ній краси». Олександр Петрович удосконалює сценарій «Поеми про море» і мріє знову опинитися на знімальному майданчику, знову працювати над створенням фільму. Здається, доля всміхалася йому: у жовтні на «Мосфільмі» запущено у підготовчий період режисерський сценарій кольорового фільму «Поема про море». Цього ж місяця головний секретар «Сінематек Франсез» Анрі Ланглуа в листі до Олександра Довженка пише, що в зв’язку з двадцятиріччям заснування музею вирішено організувати вшанування відомих режисерів: Чарлі Чапліна, Еріха фон Штрогейма[58], Луїса Бунюеля[59], Рене Клера[60], Роберто Росселіні[61]. «Більшість з них погодились приїхати до Парижа. Що ж до Радянського Союзу, «Сінематек Франсез» вирішив обрати Вас, тому що розглядаєтесь у Франції як найбільший майстер нашої доби, а окрім того, після смерті Ейзенштейна, Пудовкіна і Дзиґи Вертова[62], Ви також єдиний репрезентатор групи великих основоположників, які роблять славу радянському кінематографу». Анрі Ланглуа просить розглядати цей лист як офіційне запрошення, сповіщає, що вшанування Довженка має відбутися з 2 по 6 грудня. Довженко письмово погоджується відвідати Францію.

26 листопада 1956 року вранці мали розпочатись перші павільйонні зйомки «Поеми про море». На «Мосфільм» були викликані актори. Декорації ще пахли свіжою фарбою і клеєм. На чорній дошці в робочій кімнаті знімальної групи – останній малюнок, зроблений рукою Олександра Петровича: широкий екран, поділений на три рівні частини: в центрі мати гойдає колиску з немовлям, праворуч і ліворуч палають села, на цьому фоні солдати ідуть у бій. Та освітлювачі так і не ввімкнули юпітерів у цьому павільйоні: вночі зупинилося серце того, хто так гаряче, так натхненно готувався відкрити тут людям світи, тільки йому відомі. Напередодні, в неділю 25 листопада, Довженко був на дачі в Передєлкіно. Весь цей день у нього боліло серце, Олександр Петрович навіть не вставав з ліжка, але поривався їхати в місто. І поїхав. О 23 годині 40 хвилин у своїй квартирі по Можайському шосе (нині – Кутузовський проспект) раптово помер Олександр Петрович Довженко.

Ще в 1945 році Майстер записав у «Щоденнику»: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!». Однак поховали його в Москві, на Новодівичому кладовищі. На звернення Юлії Іполитівни до українського уряду ніхто не відгукнувся, на похорон великого режисера ніхто з верхівки української Спілки письменників не приїхав. Але ж прийшли Іван Козловський, Марк Бернес[63], Сергій Герасимов, Костянтин Симонов[64], Юрій Тимошенко[65]…

Олесь Гончар