Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

танцював. Наталя Іванівна давала сину стільця: «Замість

партнера, спробуй!» Засміється, покружляє посеред кімнати — і

знову стілець на своєму місці.

Павло Панасович усі два тижні, коли став дідусем, ходить

розчулений. Вітю не впізнати, всі розваги забув. Учора після

навчання без нагадувань мерщій на автобусну станцію, свіже

молоко Надійці повіз. Нема в Прип’яті такого смачного, запашного молока, як у Чорнобилі, бо ніде немає і кращого

пасовиська, ніж чорнобильські луки.

Повернувся Вітя, каже: «Мамо, наша Наталочка, мабуть, незабаром розмовляти почне! Личко таке жваве, вже щось

метикує!» І гордий такий.

Завтра Володя, напевно, сам молоко повезе. Приїде вранці.

Треба обговорити, як провести свята. З початком травня майже

весь Чорнобиль на вихідні виїздить до Ялинок, улюбленого

куточка на березі Уші. Річка там і біля берега глибока, аж

чорна, а зачерпнеш води — чиста. Хвойний ліс понад нею, в

будь-яку спеку — прохолода. Котрого дня податися туди, котрого

зібратися вдома? Тож завтра на сімейній раді вирішуватимуть

разом. Графік чергувань пожежних чат мати знала наперед. Якщо

Володя вільний, в суботу чи неділю обов’язково приїздять з

Надійкою до Чорнобиля. Тепер, звісно, подорожувати складніше: в сім’ї немовля...

На праці день минув без пригод. Повернулась з лікарні, чоловік і син удома. Звідки неспокій, який раптом торкнувся

серця? Вранці потішала тиша, ввечері тривожить. Надто довге

таке заклякнення, у них на окрузі понад річкою звичайно

господарює вітерець.

Увечері замочила білизну, вдосвіта почала прати. Руки

неслухняні, що ж воно таке? Сплять прибережні вулиці, а матері

вчувається то далеке гудіння мотора, то близькі швидкі кроки.

Кинула ночви, розчахнула хвіртку. Біжить вулицею Марія, братова. Зчепила пальці на горлі, наче стримує крик. А він

вирвався: «Наталю, лихо на атомній, велике лихо! Не йдуть туди

автобуси, і звідти нема!»

Небо так само повнилося синявою. Під пензлем весни

виблискував кожен листочок на вишнях біля вікон, на яблуні

біля воріт. «Добрий господар»... Колись Павло садив яблуню, примовляючи: «Нехай добро буде з кожним, хто ступить на

поріг». Володик допомагав батькові, поливав саджанця...

«Сину!» — мати бігла містом, тим самим шляхом, яким і вчора

вранці. Повз головний майдан, повз свою лікарню. Ось вулиця, якою Володя з товаришами-десятикласниками виходив до ранкової

ріки стрічати сонце. Ось новенька будівля чорнобильської

пожежної частини, чоло будівлі вже прибране до свят. Ні, тут

не може чатувати лихо. Зараз вона почує: «Все гаразд». Мати

повторювала це, наказуючи долі, благаючи долю. Здалека

побачила обличчя сусідки, що працювала диспетчером у пожежній

частині. Обірвалися благання, обірвалося все. «Сину мій!

Сину!»

— Чата для здачі чергування вишикувана!

— Струнко!

В чатовому приміщенні воєнізованої пожежної частини № 2, яка

охороняє Чорнобильську атомну електростанцію, починається

зміна чат. О восьмій ранку, як завжди. Як усюди. Щоранку рівно

о восьмій по всіх частинах пожежної охорони країни, наче

перегук невсипущих дозорців, лунає:

— Чата вишикувана!

Два особові склади один навпроти одного в шерегах.

— Чата для здачі чергування готова!

Це зовсім не означає, що шереги миттєво обміняються місцями, як буває при зміні урочистої варти. Зміна пожежних чат

виглядає досить ефектно, проте, хоч і тут важлива чіткість

процедури, вона — не видовище. Головне в надійності естафети.

Тож буде розібране все, що минулої доби відбулося в районі дії

пожежної частини, визначено найважливіше наступної доби.

Змінюються, по черзі йдуть відпочити окремі чати, вся частина

безперервно несе свою чату.

Двадцять п’ятого березня на Чорнобильській АЕС чергування у

другої чати лейтенанта Дацька приймає третя, очолювана

лейтенантом Правиком, Надзвичайних подій напередодні не

трапилося. Щодо наступної повідомляє заступник начальника ВПЧ-

2 капітан Леоненко: за повідомленням головного інженера

станції, на четвертому енергоблоці реактор зупинятимуть для

ремонту — профілактичного, запланованого. Водночас

провадитиметься експеримент, теж за планом. Дії — в межах

нормального режиму. Але чата має встановити посилений зв’язок

з інспекторами пожежного нагляду, які перебувають

безпосередньо на станції.

— Для здачі і прийому чергування розійдись!

Бійці розбігаються. В гаражі приймаються машини, водії

перевіряють воду і мастило, вмикають двигуни, пересвідчуються, чи добре триматимуть тиск смоки. На слово, яким би надійним

воно не було, не покладається ніхто. Бойова обслуга

прискіпливо приймає пожежне озброєння. Кожен зайнятий своєю

справою, однак і в ці хвилини всі разом. Щось невидиме

об’єднує пожежних докупи. Андрій Половинкин, наймолодший, з

одним бажанням спостерігає за ними: швидше б стати таким же, невіддільним від усіх.

Сьогодні він — новачок. «Новоприбулий», як значиться в

розкладі навчань з начальником чати. «Вивчити з новоприбулим

пожежним Половинкиним А. М. будову і роботу КІГІ-8 і прийняти

залік. Термін 30.05». Понад місяць тому зарахований хлопець до

ВПЧ-2, а донедавна мав один-єдиний обов’язок: з’являтися на

службу і щодня читати брошури з фаху. Тиждень, як вийшов на

чергування з чатою. Нарешті. Але все одно далеко до справжньої

служби. Заліку на право одержати кисневий ізолюючий прилад

місяць чекати, а це ще не все, що дозволить з усіма виступати

за тривогою в бій.

Молодший сержант Половинкин армію відслужив у ракетних

військах. Складну сучасну військову техніку знає не з чужих

слів. Хіба такий незбагненний той КІП-8, а простіше —

протигаз? Чи варто через нього гаяти час? Доки в навчальній

кімнаті за столиком серед посібників та інструкцій здобував

загальне уявлення про майбутню службу, подібне могло б спасти

на думку. А як почалася вона, служба, зразу позбувся найменшої

зверхності. З першого чергування відчув: крім техніки, доведеться вивчати себе. І перевчати де в чому. Адже якось

інакше, ніж досі, мають поводитися серце і легені, м’язи і

зір. Он як блискавично і безпомилково діють на навчаннях

хлопці з бойової обслуги! У Івана Шаврея і Сашка Петровського

збігається кожен рух. А у Леоніда Шаврея з Володимиром

Прищепою і дихання, здається, спільне.

Третя чата за кілька днів припала Андрію до душі. Лейтенант

Правик завоював його душу ще раніше.

Поки Половинкин коротав у ВПЧ-2 вступний місяць, багатьох

офіцерів бачив день у день. Потім добре всіх розгледів і

переконався, що нема серед них двох зовні схожих. А тоді, попервах, усіх плутав. Одного лейтенанта Правика враз

запам’ятав. Не богатирського зросту, не занадто балакучий.

Проте чимось для Андрія відрізнявся від інших.

Мине з 25 квітня менше двох тижнів. У палаті московської

лікарні, одчайдушним зусиллям випростовуючись із тенет

нестерпного фізичного болю, невимовної душевної скрути, сержант Половинкин писатиме своє «Пояснення», рядок за рядком

засвідчуватиме все, що під час аварії робили товариші, що

робив він. Буде в гранично стислому свідоцтві таке:

«Особливо хочу відзначити сміливість лейтенанта Правика, який знав, що