Про славних жінок - Джованні Боккаччо

так і фізичної; дружина Одіссея – взірець хранительки подружньої вірності; дружина Нерона – приклад розпусти. На матеріалі цих міфічних та історичних постатей Боккаччо показує добре й погане, не вважаючи, що термін «славний» слід сприймати у настільки вузькому значенні, щоб він завжди відповідав лише термінові «чеснотний». Як говорить автор, з «ласкавого дозволу читача», під «славними» він розуміє й тих, про яких іде поголос в народі за будь-які вчинки. Боккаччо говорить у передмові, що до «славних» він зараховує не лише тих, які прославилися добрими діяннями; автор вважає, що слово «славний» має значно ширше значення – вміщує не тільки позитивний, але й негативний бік слави. Адже й ми часто використовуємо слово «слава» поряд з його антонімом – «неслава», часто навіть без не, лише умовно беручи слово в лапки. Тобто слава може бути двоякою: або доброю, або поганою – так її і сприймаємо. Адже кожен, хто привернув до себе увагу людей, відзначився якимось вчинком.

Незважаючи на те, що перш за все об’єктом уваги автора є відомі богині, славні цариці та дружини імператорів з довгим родоводом, Боккаччо не погорджує навіть безіменними героїнями. Так, у творі знаходимо розповідь про звичайну римську дівчину (65). Однак Боккаччо, ще не цілком відходячи від традиційності, все ж приділяє велику увагу походженню своїх героїв. Тому й у цьому випадку, розповідаючи про безіменну дівчину, він все ж зазначає, що походила вона не з простолюду і що відсутність відомостей про її батьків позбавила дівчину належної частки слави.

Показово, що твір не є сухим викладом історичних фактів та подій, у кожній біографії читач бачить живу людину. Саме тому автор часто не звертає уваги на важливі історичні події, на які посилаються інші історики, попередники автора. Мова Боккаччо стисла і точна, без зайвих прикрас та додатків. Однак часто натрапляємо на дуже довгі речення, незвичні для української мови, тож їх було доцільно при перекладі розділяти, хоча деякі залишено – задля збереження стилю та експресивного навантаження окремих пасажів тексту. Проте такі риси роблять твір самобутнім, неповторним і виправдовуються метою, яку ставив перед собою автор: донести ідеали античності до своїх сучасників.

Читаючи цей твір, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманізму та просвітництва: біографії «Славних жінок» мають таку ж структуру, як і вищезгаданий твір Петрарки. Кожна розповідь починається іменем та походженням героїні, автор докладно розповідає про її родичів, описує соціальне становище. Згодом пояснює, за що саме він включив цю біографію до книги, і нарешті у формі плинної живої оповіді детально розкриває процес здобування слави своєю героїнею. Впродовж розповіді Боккаччо часто вдається до повчальних відступів, у стилі епохи Відродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жінок. Насправді, у творі зустрічаємо лише кілька біографій жінок-християнок: більшість персонажів – погани, про що говорить сам автор. Однак навіть на цьому матеріалі він вказує, що багато якостей цих поганських жінок були б гідними і християн. З кожної міфічної розповіді Боккаччо намагається виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одіссея, автор зазначає, що історія має приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловіків та жінок, можемо чітко зрозуміти, що всюди є багато Цирцей, а ще більше чоловіків, котрі своєю розпусністю та злочинністю перетворилися на диких звірів» (38). Таким людям автор протиставляє розважливого та мудрого Одіссея – чоловіка, якого неможливо підлабузництвом заманити у пастку.

Риторичне вихваляння і засудження – основа гуманістичної літератури, тому мусимо приймати відступи на вихваляння чи засудження тих чи інших вчинків – хоча ці відступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тільки з погляду сучасного читача: для читацької аудиторії того часу такі повчальні відступи були цілком зрозумілими і необхідними елементами твору. Читаючи твір, помітимо, що дуже часто Боккаччо вихваляє вдівство та засуджує повторне одруження, але графиня Андрея, якій Боккаччо присвячує книгу, одружена вдруге. Тому невідомо, на що сподівався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своїм вчинком. Хоча останнє – малоймовірно, бо автор щонайбільше вихваляє Андрею, говорячи, що вона гідна свого імені (Андрея грецькою означає «мужність»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора і дружиною графа, наближеною до високих придворних кіл цариці Йоанни, яку автор також всебічно вихваляє. Але найімовірніше – автор писав Присвяту значно пізніше, аніж увесь твір, і така Присвята була радше даниною часу і традиції, аніж його первинним задумом. Тому й виникли такі делікатні неузгодження. Розуміємо, що автор аж ніяк не мав наміру критикувати вчинок такої поважаної особи.

Зрештою, Боккаччо спочатку намірявся присвятити книгу королеві Йоанні, але згодом передумав: можливо, саме тому, що йому припало до вподоби ім’я Андрея, оскільки вихваляти жіночу мужність автор полюбляє понад усе. Боккаччо докладно розвиває питання жіночої мужності, розповідаючи про Артемізію. Виставивши свій флот на допомогу Ксерксові, вона сама відважно боролася попереду своїх воїнів, у той час як Ксеркс споглядав битву з безпечного місця. Боккаччо говорить, що якби Ксеркс був такий відважний і мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечі (57). У повчальних відступах автор наголошує, що жінки часом переймають мужність – чесноту, насамперед притаманну чоловікам; чоловіки, натомість, розніжуються чи «ожіночуються», як він говорить. Докладно свій погляд на такі речі Боккаччо висловлює у розділі про жінок меніанців (31). Автор, підсумовуючи розповідь, говорить, що насправді чоловіками були жінки, якщо судити за вчинками, а чоловіки – жінками.

Загалом, Боккаччо надає своєму творові приблизно хронологічну структуру. Розповідь починається з Єви, нашої праматері, далі – Семираміда і шість поганських богинь. Після цього читаємо про тридцять шість римських та грецьких міфологічних героїнь напівбожественного статусу. Далі – Нікавла, біблійний персонаж. Відтак читаємо про історичних осіб – тобто про тих жінок, відомості про яких віднаходимо у древніх істориків. Згодом знову зустрічаємо біблійних персонажів – Аталію і Маріанну. Шість останніх жінок жили уже в середньовічний період. Структура твору наштовхує на висновок, що Боккаччо був докладно обізнаний з античним матеріалом і вважав його чудовим ґрунтом для виховання прийдешніх поколінь. Однак християнських жінок зустрічаємо зовсім небагато: очевидно, Боккаччо приділив менше уваги християнським жінкам тому, що їхні діяння вже на той час були докладно описані у аґіографіях.

Досвідчений в античній літературі читач помітить, що Боккаччо часто переповідає історії значно докладніше, аніж вони описані в інших істориків чи літераторів, попередників автора, або викладає своє бачення подій. Так, автор стверджує, що Дідона (42) взагалі не зустрічала