Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Я ридала. Я, бувши дитиною, звикла торгувати з мамою, але самій іти на ринок було страшно. Такий жах увійшов у мене, що здалося, краще померти, ніж зрушити з місця. Адже в нас дівчата самі не ходять, без дорослих, по вулицях. Чим торгувати, я теж не знала — товару не було. Але не послухатися матір здавалося найстрашнішим, тому я стала гарячково міркувати, що ж робити. Пішовши на кухню, я знайшла старий великий термос дідуся Анатолія. Насипала в нього трохи заварки, трохи цукру й залила окропом. Що це вийшов за чай, годі й уявити! Узявши кілька склянок і важкий термос, я пішки, сама, вирушила за кілька зупинок на ринок. Я розуміла, що в мене не вистачить духу ходити торговельними рядами і кричати: «Чай! Чай!», я — сама, і весь мій світ котиться в прірву! Якщо я насмілюся не послухатися матері, удома мене поб’ють так, що я буду ледь жива. Тож я пішла в кафе, до знайомих чеченців, і запропонувала свою допомогу:

— Ваші працівниці продають пиріжки, а я буду ходити й пропонувати чай до пиріжків, — сказала я.

Цілий день ходила й торгувала. Коли чай закінчився, попрохала для продажу пиріжки. Руки втомилися від важкої таці. Кричати «Пиріжки!» було соромно до сліз. Усе, що я заробила того дня, вистачило на:

1 булку хліба,

2 банки кільок у томаті,

2 пачки макаронів по одному кілограму,

1 пачку масла 200 грамів,

1 пачку цигарок «Космос».

Мама так сильно нервувала, що в якийсь момент стала палити, і я вже не могла з нею боротися. Без цигарок вона ставала злою. Пачка «Космосу» була темно-синьою, з маленькою червоною зірочкою.

Прийшовши додому, я приготувала їжу й погодувала маму.

Зараз я питаю її: як вона могла так повестися з дитиною? Прогнати її саму? Я ж була домашньою дитиною, яка боялася бути сама в кімнаті, вірила в казки й дива. Потім я роками торгувала на ринку, без жодного вихідного, уривками відвідуючи школу. У відповідь мама каже, що вона добре вчинила — інакше з мене не вийшла б людина, яка вміє заробляти і дбати про родину, виживати.

— Подібна жорстокість корисна, — говорить мама. — Слабаки тут довго не живуть! Якби не було тієї «школи», ти не пройшла б війни.

Мене навчав мій тренер з карате: жалості до себе немає місця. Не вмієш пливти — потопай.

Добре, що мама зараз не палить — я вмовила її кинути.

08.02.

Хворий котик, який упав і зламав ніжки, помер. Він не прожив і року. Мир йому в котячих світах!

09.02.

Зустріла Зарґан і хлопчика Тіму. Вони знову бездомні. Добрі люди, що їх тимчасово пускали до себе жити, затіяли ремонт, і тепер мати й хворий хлопчик мусять ночувати де трапиться. Тіма боїться військової техніки, солдатів. Страшно кричить і плаче, коли їх бачить. У нього істерики: він б’є й кусає свою маму.

— Не можу працювати, не можу його ні з ким залишити, — скаржилася мені Зарґан.

Я порадила їй прохати допомоги в адміністрації:

— Нам відмовили в будь-якій допомозі, але, можливо, хоч вам допоможуть.

— Я там ночувала, і просила, і писала заяви — ніхто не допоміг, — утомлено сказала Зарґан. — Хочеться просто піти і стрибнути з даху раз. Але я мусульманка і не можу — гріх це.

Під очима мала жахливі синці. Жінка ледь стояла на ногах. Єдине, що я змогла зробити, — це купити булку хліба й банку сметани, з чого вони сильно зраділи і з’їли все прямо на ринку, вмочаючи хліб у стаканчик зі сметаною. Ще я пообіцяла подивитись яке-небудь взуття для них, не сильно діряве. Зарґан ходить у калошах, а Тіма — у літніх капцях.

11.02.

Снився сон: наче Друга світова й усюди фашисти. Навколо нашого міста колючий дріт, і воно перетворене на концтабір. Бійці СС віддають накази. Собаки, нацьковані розривати полонених, вдихають запах крові, облизуючи ікла. Лікарі ставлять експерименти над людьми, вводячи препарати, що змушують помирати полонених у муках. Я шукаю вихід із цього табору і ніяк не можу його знайти.

Прокинулася, вкрита холодним потом, і подумала, що все дуже схоже на правду: у Другу чеченську воювати в російську армію найманцями відправили багатьох кримінальних злочинців із в’язниць. Їм скорочували строки за їхні військові «заслуги». Чи не тому стільки живцем згорілих жінок, облитих бензином? Розстріляних чоловіків і дітей? Убитих під тортурами бабусь? Навіщо до нас відрядили злочинців? Їх боялися прості російські солдати й навіть попереджали нас: «Найманці йдуть. Ховайтесь. Вони нікого не залишають у живих, у них наказ згори!»

12.02.

Привіт!

Йога улюблена! Роблю дихальні вправи на світанку, але енергії вистачає лише на те, щоб прожити в цьому пеклі один день.

Зараз я на пошті — мамі допомагаю. І примудряюсь курсову писати.

У суботу на Північному базарі бачила Вегетаріанця. Він вирощує кіз, але ніколи не вбиває їх. Продає вовну. Люди плетуть одяг і торгують ним на ринку.

— У моєї кози народилися козенята! — повідомив новину Вегетаріанець. — Біле козеня я назвав на твою честь, Патимат.

Не знала, що на це відповісти. Сказала про навчання. Він грізно подивився на мене, почувши про сесію, і заявив:

— Плювати на інститут! Кому він потрібний? Жінка робити хатні справи повинна, а не вчитись!

Після цих слів ми швидко попрощалися.

Цариця сказала в «Молодості», що моя справа — робити опитування. Вірші та оповідання вона не публікуватиме.

— У нас є свої поети! — заявила Цариця. — Твоя справа — брати інтерв’ю.

Це щоб на папері моїх думок не було. Тільки чужі.

P. S. На пошту заходив Сімка з останніми новинами: він вирішив вибиратися за кордон як чеченець, що постраждав від війни.

Його шістнадцятирічна дружина прямо вдома, на ліжку, народила йому хлопчика. Він заборонив їй народжувати в лікарні, тому що бувають випадки викрадення дітей. Коли пологи почалися, Сімка вийшов із квартири. На крики породіллі прийшла лише стара сусідка й читала біля ліжка молитви. Шістнадцятирічна дружина ледве не померла від кровотечі, але такої дрібниці ніхто навіть не помітив.

П.

22.02.

13 лютого, у п’ятницю, знайома тітка, яка працює в міністерстві, влаштувала мені скандал. Її звати Айбіка, і вона відповідальна за газети, у яких я працюю. Як вона кричала! Як волала! Вона звинуватила мене в плагіаті моєї ж статті. Я згарячу її послала. Але потім охолола й написала лист, у