Богдан Ступка - Михайло Павлович Загребельний
У 1993 році втрачає батька: «Коли я вже грав у Львівському театрі, мати, як правило, була критиком, перелічуючи усі мої недоліки. Батько сидів, слухав, а потім казав: "Що ти, Маріє… Наш син – ого-го-о! А ти дурниці говориш…" Батько був скромною, делікатною людиною… Був оптимістом. Згадую, як наприкінці 70-х років, коли я жив у невеличкій квартирі на Хрещатику, батько приїхав до мене. Він і тоді, коли працював, заробляв небагато, найвища зарплата – 110 карбованців, а пенсію мав лише 52 карбованці 20 копійок. Жили небагато, і батько чимало часу приділяв консервації всіляких овочів. Отож і привіз мені солоних огірків, квашеної капусти й бутель самогону. Піднімаємося в ліфті до квартири, і я питаю Сильвестра: "Батьку, як життя?" Мій жартівливо-мудрий батько відповів, трохи перефразовуючи Сталіна: "Жить стало лучше, жить стало смешней". Батьків життєвий гумор навчив мене того, що, володіючи ним, людина стає стійкішою й живучішою в цьому нелегкому житті. Як і батько, спасибі йому, живу з гумором…»
У середині 90-х Бійма і Ступка зустрічаються знов у Львові на зйомках картини «Пастка» за мотивами повісті Івана Франка. Вони вже притерлися, звикли один до одного, працюють, як у хорі співають. Вечорами Богдан Сильвестрович режисера не відпускає від себе. Одного разу підводить його до Театру юного глядача. Оповідає, що саме тут, у маленькій адміністраторській, мешкав автор «Тев'є…». Місто Лева прихистило Шолом-Алейхема, вигнанця з чорносотенної царської Росії.
У 1995 році киян розважають рекламні «біг-морди» антрепризної постановки Андрія Жолдака за мотивами «Хто боїться Вірджінії Вульф». На рекламних щитах назва «Не боюся сірого вовка» суцільний епатаж: образ Ади Роговцевої доповнюють вуса, а Богдана Сильвестровича – цицьки та ліфчик. У Жолдака він перевдягається в дамську сукню, на голові – парик. Консервативний глядач у шоці: «Ніби серйозний артист, а тут випендрюється, панянку зображає».
Ступка так тлумачить свої вчинки: «А я ніколи й не відмовлявся від експериментів. Бо без експериментів нема прогресу. Навіть у 20-ті роки, під керівництвом Гната Юри, наш театр не відмовлявся від новацій – тут ставили і Гауптмана, і Метерлінка. Гнат Юра, так само як і Лесь Курбас, мріяв про український європейський театр. Та й починали вони разом, але потім їхні творчі шляхи розійшлися. Проте кожен із них творив український театр. Я продовжую традиції театру Гната Юри і також продовжую традиції Леся Курбаса. Мій педагог акторської майстерності – учень Курбаса, Борис Хомич Тягно. Він викладав в студії театру Марії Заньковецької, де я вчився, був головним режисером цього театру. Він дуже багато нам, акторам-початківцям, розповідав, що таке Курбас, що таке форма. Через зміст можна йти до форми, і навпаки, від форми – до змісту. Чи не так? А в ті часи це слово було ледь не заборонене, від нього був один крок до звинувачень у формалізмі. Я вважаю, формалізм – це там, де нема душі. Отже, вже десь у 59-му ми знали про Курбаса дуже багато, і найголовніше, ми вже знали, що він – не ворог народу. Так вийшло, що я – учень учня Курбаса. Отже, в певному сенсі я можу себе назвати навіть онуком Леся Курбаса. Для мене головне в театрі – актор».
Мельниченко приходить до товариша святкувати його 55 літ: «Пам'ятаю, як пройшов у Ступки день його 55-річчя, коли він ніяк не міг поїхати вчасно до мами, бо в Україні широко відзначалася стосорокова річниця від дня народження Івана Франка. А Богдан Ступка також народився в один день із ним… Відбувся урочистий ювілейний вечір і прекрасний концерт, режисером-постановником якого був Сергій Данченко. Програму цього концерту, що мав назву "Встане славна мати Україна…" я зберігаю як прекрасну згадку про високе мистецтво. Тоді чудово співали пісні на слова Франка Дмитро Гнатюк, Іван Пономаренко, Валентина Степова; Франкові твори проникливо читали Лариса Кадирова, Святослав Максимчук, Микола Шкарабан, Георгій Морозюк; від імені Івана Франка прекрасно виступав Роман Іваницький, задушевно грав Державний оркестр народних інструментів України (диригент Віктор Гуцал)… Незабутнє враження залишив уривок зі спектаклю "Украдене щастя", який того ж дня йшов на франківській сцені 307-й раз (!) у виконанні блискучого тріо: Богдан Ступка (Микола), Степан Олексенко (Михайло) і Лариса Хоролець (Анна). Після концерту там-таки в театрі зібралися друзі й колеги, щоб привітати Богдана Сильвестровича з 55-річчям. Були щирі слова, подарунки, квіти (букет від Президента України Богдан Сильвестрович отримав ще зранку). З театру Ступка й поїхав на вокзал до львівського поїзда…»
У 1997 році на франківські підмостки виходить «Король Лір». Знову Шекспір: «Це щось таке хвилююче, таке захмільне, що стаєш, наче переліплений наново з глини Адам, і починаєш творити в собі і собою того відомого всім персонажа, але не такого, яким він був до тебе. Подібне я відчував. Коли брався до ролей Річарда III та Ліра. Першого колись могутньо зіграв Лоуренс Олів'є, другого – Соломон Міхоелс. У "Річарді III" я шукав засоби, як би проявити і підтвердити, що Господь сотворив і ката, і жертви для нього». В 1969 році заньківчани ставили «Ліра…». Там грає Едмунда: «Мій герой був для мене як антипод Ліра, для якого жага влади стала метою життя. Тоді не міг і передбачити, що коли-небудь зіграю короля Ліра. Я вдячний Сергієві Володимировичу, що він зацікавився п'єсою і побачив мене в головній ролі. Проте насправді Лірові – за вісімдесят, але в цьому віці грати таку роль уже важко, вона дуже виснажлива. Під час репетицій думав, що, напевно, не треба було і братися, там багато підводних каменів. Здається, я зрозумів задум Данченка: від театру королів – до театру блазнів. Добре, що прем'єру ми готували не поспішаючи, вдумливо, серйозно. Темпу набирали поступово: сценарій, музика, костюми – все було у взаємодії. Можливо, перша частина вийшла дещо задовгою, але закінчити бурею, а потім зробити перерву, щоб глядачі пішли у буфет, було б неправильно. Тому дія триває майже без перерви – "Біль іде все вище, до серця". Я довго шукав, як показати біль серця, не торкаючись до нього. Рішення прийшло несподівано: це – стиснення скорчених пальців лівої руки. Так з'явилося пульсуюче серце короля».
Богдан Ступка на самому початку
