Двічі по десять: обличчя і голоси - Іван Рябчий

У 1982 році Ніколь Лемер Д’Аґаджіо захистила дисертацію в Сорбонні й стала доктором мистецтвознавства. У 1980 році вона заснувала Європейську академію мистецтв, наук і літератури, довічним секретарем якої залишається й донині.

Ніколь Лемер Д’Аґаджіо є кавалером Ордена Почесного легіону, Ордена Мистецтв і літератури, Національного ордена пошани та кількох орденів за межами Франції.

Будинок хімії в Парижі, 2012 рік. Я — серед організаторів виставки «Талант та інтелект», влаштованої Малою академією наук України у столиці Франції. Винаходи й розробки юних «манівців», а ще — Андрій Малишко французькою мовою в чудовому перекладі Дмитра Чистяка (К., Університетське видавництво «Пульсари»). А до Будинку хімії ми водили дітей на екскурсію. Супроводжував нас Арман Лат — почесний доктор Тулузького університету мені Поля Сабатьє, а ще — почесний професор університетів у Києві й Донецьку, видатний хімік і фармацевт. (Кілька місяців тому він одержав і Орден Почесного легіону.) Арман Лат привів із собою Ніколь Лемер Д’Аґаджіо. І я фактично закохався в цю жінку.

Середземноморський шарм (пані Лемер мешкає в мальовничому місті Антіб, яким надихався Пабло Пікассо і де нині мешкає Роман Абрамович), паризький лоск і ледь вловимий богемний індиферентизм до дрібниць побуту — у цьому вся вона. Знавкиня вина й кулінарії, живопису і науки, пані Лемер чудово почувається у будь-якій розмові: на політичну чи то економічну тему.

Виставка її робіт заледве не приїхала до України. На жаль, останні події в країні завадили. Маю надію, що неймовірні роботи, присвячені дивовижам науки, постануть перед очима і українських поціновувачів живопису. А поки що кожен охочий може побачити одну з картин Ніколь Лемер Д’Аґаджіо на обкладинці мого перекладу «Спогадів…» Жоржа Шарпака (Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2014) — здійсненого в партнерстві з Європейською академією наук, мистецтв і літератури, українська секція якої нещодавно стала сенсацією у Парижі. Саме пані Лемер Д’Аґаджіо заохочувала нас до створення секції. І я маю надію, що це інтерв’ю — ніяк не останнє. Ми ще поговоримо з пані художницею у Києві…

Я думала про це ще дитиною!

Шановна пані Лемер, ви — багатогранна особистість. Завжди перебували у середовищі митців, зналися з Марком Шагалом і Пабло Пікассо, при цьому часто поєднуєте живопис із поезією, а ще керуєте Європейською академією наук, мистецтв і літератури, де переважають науковці. Хімія, фізика, біологія, медицина неабияк впливають на Вашу творчість. То що ж вам ближче — живопис, поезія чи наука?

Кожна з трьох галузей — частинка мене.

Мої картини — мов діти. Коли одна з них рушає до чужого обійстя, я сумую, адже чимало робіт зазнали химерної долі. А поезія — мій внутрішній світ. Атмосфера миті, яку намагаюся втілити за допомогою слів, незрідка вельми скупих. Ніби втеча після напруженого робочого дня, а в мене всі дні напружені, і вихідні також.

Це правда, що ідея про створення Академії спала вам на думку під час візиту до Москви?

Думки про таку форму організації наукової праці виникали в мене задовго до того, але задум справді з’явився під час конференції у велетенській залі в Кремлі, дощенту виповненій людом.

Певно, Вас це здивує, але я думала про це ще дитиною! Поки інші діти під час перерв гралися на подвір’ї, я мирно сиділа на лавці. Вчителі дивувалися: «Ніколь, чому ти не граєшся з іншими?» А я відповідала: «Мадам, я міркую!» «Про що?», — ще більше чудувались вони. «Про те, що робити далі!» «У тебе ж іще багато часу попереду», — відповідали вони. Проте я безапеляційно відказувала: «Ні, саме часу мені бракує — адже стільки всього треба зробити!».

Окрім мрій про живопис чи — радше — творення в різних формах, мене не полишала думка, що невдовзі перетворилася на мету: створення «організації». Якої? Тоді я ще не знала. У ті часи в моєму оточенні слово «організація» не вживали. Та й телебачення ще не було. То де ж я взяла цей термін? Хтозна, а проте думка не залишала мене: «Для чого організація?» І, сидячи на лавці, я шукала відповідь: «Не має значення, все залежатиме від часу. Треба лише почекати і подивитися, що буде для цього потрібне тоді, як я виросту». Було мені тоді десять.

Зрозуміло, подружок у мене не було. Дівчатка — всі старші за мене — думали переважно про любов. А мене сприймали як дивне маля. На щастя, знайшлася донька повії, з якою не спілкувалися через фах її матері — і саме їй я оповідала свої плани. Дивно, але слухала вона дуже уважно. Тож першою мені повірила донька повії.

По двадцяти роках — точнісінько як у романі Дюма про мушкетерів! — ми знову зустрілися. Вона прожила прекрасне життя — так само, як і її мати, що давно залишила скандальний фах і зробила кар’єру.

Тож я чекала слушної нагоди. І дочекалась… у Кремлі!

І як це сприйняли у Франції?

Тоді ні славетні члени Французької академії, ні лауреати Нобелівської премії не бачили необхідності у створенні академії, яка поєднала б Схід і Захід! Дехто навіть остерігався впливу КҐБ! І все ж я вперто чіплялася за свій задум, зводила мости до тих, хто прагнув допомогти в побудові нової великої Європи.

Контакти з країнами Сходу відбувалися під пильним наглядом відповідних урядів. Усюди нас зустрічали зі зворушливим запалом! Болгарія, Румунія, Угорщина, Хорватія… Дехто з інтелектуалів мало не плакав від щастя. І я зрозуміла, що ми привезли їм промінь надії. Зустрічі з нами прагнули керманичі всіх цих країн. Зустрічей без протоколу. Просто щоб познайомитися. І ми знайомилися.

Втім, я маю також подякувати кільком друзям-академікам, які повірили в мене й погодилися на цю авантуру, хоча дехто і вважав її «страшенно ризикованою»!

Тож коли Ви питаєте про грані моєї особистості, то Європейську академію можна вважати моєю «третьою донькою» після живопису і поезії. Однак ця «доросла донька», якій вже 35 років, потребує найбільшої віддачі.

Повернімося до живопису. Ви працюєте у багатьох техніках: мозаїка, графіка, акрилові фарби, килими тощо. Як співвідносяться техніка і сюжет?

Коли з’являється сюжет, про техніку я й не згадую. Просто цікавлюся різними можливостями, і щось починає працювати. Якщо з часом я змінюю техніку, то лише тому, що вона мене більше не захоплює. Пікассо щоразу, міняючи жінку, змінював і стиль!