Леді Африка - Пола Маклейн

Насправді змінився сам світ, війна залишила на ньому виразний відбиток. У школі ми чули якісь уривки найголовніших новин: про вбивство ерцгерцога, про кайзера Вільгельма й про те, що народи, які ми ледь могли собі уявити, об’єдналися для війни проти інших. Для Британської Східної Африки війна означала спробу зупинити німців із їхньою жадобою до захоплення нових земель. Хтось побоювався, що вони візьмуть собі те, що ми вважали по праву своїм. Величезна територія, що перебувала під протекторатом Англії, перетворилася на поле бою, і чоловіки звідусіль — бури, нандіс, білі поселенці, а також воїни кавірондо та кіпсіґісів — залишили свої плуги, млини та шамбас[11], щоб приєднатися до полку Королівських африканських стрільців. Навіть арап Маїна пішов воювати. Під час одних моїх шкільних канікул ми з Кібії стояли на вершечку нашого пагорба та спостерігали за тим, як він вирушає в похід. В одній руці він високо тримав свого списа, а в другій — щита з буйволячої шкіри. Він крокував стежкою, стрункий і гордовитий. Його послали за сотні кілометрів, до самого кордону Німецької Східної Африки, та замість списа дали гвинтівку. Маїна не вмів користуватися нею, але ми були впевнені, що він упорається. То був найхоробріший і найбільш упевнений у собі воїн із усіх, кого я знала, і вірила, що він повернеться додому з безліччю захопливих історій у голові та, можливо, із купою золота, щоб узяти собі нову дружину.

Однак ще до кінця тих самих канікул на нашу ферму прибіг гонець, який розповів про все, що відбувалося далеко від нас. Арап Маїна бився мужньо, як міг лише він, та все одно загинув і похований на тому місці, де його вбили, не вшанований належно племенем і родиною. Вираз обличчя Кібії не змінився, коли він це почув, але хлопець перестав їсти, схуд і озлився. Я не знала, що думати, як його заспокоїти. Арап Маїна здавався нам безсмертним, і ось його не стало.

— Ми знайдемо того чоловіка, який убив твого батька, та встромимо списа йому в самісіньке серце, — сказала я Кібії.

— Це лише мій обов’язок. Я це зроблю, коли стану мораном.

— Я піду з тобою, — сказала я.

Я любила арапа Маїну, як свого батька, й ладна була йти куди завгодно, що завгодно робити, аби лишень помститися за його смерть.

— Ти лише дівчинка, Лаквет.

— Я не боюся. І можу кидати списа так само далеко, як і ти.

— Цього не можна. Твій батько ніколи з тобою не розлучиться.

— Я йому не скажу. Я вже втікала раніше.

— Ти кажеш таке, наче любиш лише себе. Твій батько тебе любить, і він живий.

Батько надзвичайно багато значив для мене. У школі я дуже тужила за ним і за фермою, але війна змінила і батька. Він зустрів мій потяг із таким напруженим і серйозним обличчям, що я навіть не знала, як привітатися. Ми їхали вгору високим схилом, і батько розповідав, що сусіднє Накуру — тепер гарнізонне місто, а іподром перетворився на військову ремонтну автобазу. Наших коней мобілізовано, тому стайні й обори напівпорожні. Втім, це не мало значення, адже всі перегони на час війни припинилися.

Коли ми дісталися вершечка пагорба, я на власні очі побачила всі зміни. Сотні наших робітників закинули на спини торби з одягом, узяли зброю, яку мали, — рушницю, списа чи ножа, — та понесли із собою разом із невиразним уявленням про славу й честь. Імперія покликала їх, і вони стали солдатами британської корони. Можливо, найближчим часом вони повернуться, але поки що «Ґрін Гіллз» нагадувала мені коробку, вміст якої витрусили на землю, й тепер його розносить вітром.

У головному будинку місіс О приготувала обід на честь мого повернення та зробила святкову зачіску. Її одяг був, як завжди, ідеально відпрасованим, але на скронях з’явилися срібні нитки, навколо очей прорізалися дрібні зморшки, і я зрозуміла, що тепер бачу її трохи інакше.

Майже весь час, що я провела в школі, моєю сусідкою в ряду двоярусних ліжок була дівчинка на ім’я Доріс Ватерман, хоча їй подобалося, коли її звали Дос. Щоночі вона перехилялася зі свого верхнього ярусу до мене та пошепки розповідала різні історії. Її пряме каштанове волосся спадало завісою над моїм обличчям. Вона казала, що не має ні братів, ні сестер, а батько в неї — власник кількох магазинів у місті. Йому також належить готель «Нью-Стенлі», неодмінне місце зустрічі всіх, хто приїздить до Найробі. Здавалося, Дос відомо геть усе, що відбувається в місті й зокола нього.

— Місіс Орчардсон? — перепитала вона глузливо, коли якось я згадала нашу економку. — Її чоловік і досі в Лумбві?

— Що? Вона незаміжня. Живе з моїм батьком уже багато років.

Дос, дуже здивована моєю наївністю, зацокала язиком і почала розповідати, що багато років тому містер Орчардсон, антрополог, знайшов собі коханку з народу нанді, й та завагітніла.

Це мене приголомшило.

— Звідки ти знаєш?

Вона знизала плечима й далі мовила, так само звисаючи з ліжка:

— Усі знають. Таке не щодня трапляється.

— То ось чому місіс О прийшла до нас! Аби втекти від своєї ганьби?

— Я б не сказала, що Нджоро аж так далеко від Лумбви. Все це надто принизливо. До того ж, вони з твоїм батьком навіть не одружені.

Я почувалась так, ніби досі очі мені заступали густі білі хмари. Я нічого не знала про світ дорослих і про складнощі в стосунках між чоловіком та жінкою. Не звертала на це уваги. І ось тепер за єдину мить усі хмари розтанули й залишилися голі факти. Батько мав знати про містера Орчардсона та його коханку з нанді, та не зважав на це, або його просто не хвилювало, що міг означати для нього зв’язок із місіс О. Їхнє теперішнє сумісне проживання було більш скандальним, ніж я собі будь-коли уявляла, адже та жінка досі була одружена. Можливо, мій батько також. Раніше я ніколи цим не цікавилася, але тепер хотіла все знати, бо відчувала, що їхні стосунки, й без того незвичайні, в цьому надто складному світі теж стали набагато складнішими.

— А коли скінчиться війна? — запитала я в батька. — У школі всі лише й трублять, що бої — це лише запобіжний захід.

Яскраве сонячне світло пробивалося крізь шибки й виблискувало по простенькому чайному сервізі, цератовій скатертині, камінних плитах і