Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

26.10.

Привіт!

Я не в курсі, де аркуші та інші щоденники. Не писала нічого місяць. Не було грошей на зошит. Не відвідую заняття карате. Думала, що піду після сесії, та не пішла. Пояснюю причину: наш учитель — невіглас у питаннях науки й медицини. Мене відштовхує його жорстокість до молодших у групі. Із хлопцем 12 років (сином начальника міліції) він ставить дитину 7–8 років, без підготовки. І дванадцятирічний «синок» із насолодою б’є новачка.

Я знаю, існує правило: «Якщо я обговорюю викладача, то не маю права бути його ученицею». Коли я знепритомніла під час тренування, то почула його голос: «Каліки нам не потрібні!» Учитель заперечує йогу, енергетичні удари. Із комерцією не обізнаний. Але апломб має великий. Два місяці тому відкрив кафе. Художньо оформив. Витратився!

— Місце не людне, — зауважила я. — Чи буде прибуток? Навіть у центрі міста кафе прогоряють. Зробити кафе рентабельним можна лише за рахунок дешевої випічки.

Учитель не дослухався. Образився. Нагрубіянив. Але через Мар’ям передав: «Приходь працювати офіціанткою!» Оплату вчитель не призначив і не побажав уточнити.

Я не наважилася покинути торгівлю книгами. Час показав: правильно зробила! Але допомогти вчителеві я хотіла все одно. Прибирали й мили кафе наші хлопці з карате.

А я направила на роботу до нього свою сусідку з будинку. Знала: вона живе з трьома дітьми, бідує, голодує. Учитель пообіцяв оплату — 100 р. на день за роботу. Жінка пропрацювала три тижні. Мій безсовісний сенсей нічого їй не заплатив! Сусідка залишилася ні з чим. Весь цей час вона безкоштовно прибирала бруд, шкребла розлиту на підлозі фарбу. Нам із мамою було так соромно, що, хоча грошей у нас немає, ми почали ділитися з нею своїми харчами — хлібом, рисовою крупою. На щастя, невдовзі приїхав її чоловік! Життя цієї родини налагодилось.

Хочу розповісти тобі, Щоденнику, інший випадок. У нашому клубі був концерт. Виступали всі спортивні секції. У тому числі моя «рідна» група карате. Діти склалися собі на їжу! Сенсей купив на ці гроші тільки банани й солодку воду.

Концерт готували до свята — Дня вчителя. Раптом у залі вимкнулося світло. Але виступи тривали. Зала була повна! Навіть у проходах стояли школярі та літні люди. Однак наші каратисти заявили: «Без пишної сцени, без музики та світлового супроводу ми виступати не будемо!» Учитель підтримав такий настрій. А міг би все виправити! Вийшла цілковита неповага до людей! Банани й солодку воду вчитель забрав собі.

Урвався і повністю розвалився мій терпець, коли один із заступників учителя на тренуванні зненацька розвернувся й завдав мені удару по голові. Я встояла! Але почула його роздратований голос:

— Ти навіщо сюди ходиш? Якого біса? Росіяни нехай ходять на… танці!

І моя подруга Мар’ям догідливо посміхнулась:

— Ой! Вона буде в нас рок-зіркою!

Відразу нагодився сам учитель. І заявив голосно:

— Я тебе ненавиджу! Коли ти говориш і коли бігаєш. Як ти мені набридла!

Я у відповідь не вимовила ні слова. Я розгубилася.

Тренування продовжилося. Мені звеліли стати в пару з М. Йому 19 років, жовтий пояс. Але я не здалася. Тримала бій. Минуло кілька хвилин. Мені поміняли пару. У спаринг зі мною став сам заступник учителя. Зрозуміло, він осипав мене градом ударів. І один із них, дуже сильний, я пропустила, знову по голові. У мене вирвалось: «Ой!» і «Боляче!»

Заступник, він же мій напарник, задоволено розреготався. І навіть по-дитячому в 25 років став пританцьовувати! Але тут я, остаточно розлютившись, зосередилась. І завдала йому удару в живіт. Він його пропустив! Скоцюрбився й відійшов від мене.

З невідомої причини попередній мій партнер М. розплакався. Цей дорослий хлопець заявив у манері примхливого малюка:

— Більше я з нею до навчального бою не стану! Нехай краще мене вб’ють!

На цій ноті тренування скінчилось. Образилась я не на удари. Навіть не на заяву про росіян. Річ в іншому: я йшла з ринку, не торгувала. Сварилася з хазяїном книжок через малий виторг. Голодувала, і мама сиділа голодна, тому що вдосталь не могли навіть купити хліба! Намагалася не спізнитись на тренування. Бігла з величезними торбами по вулиці. Чоловіки з подивом підіймали мої сумки, подаючи мені цей тягар з транспорту. Дивувалися з їхньої ваги! Виявляється, саме це дратувало?

Сталося ще багато різних подій. Потерпи, Щоденнику. Я розповім тобі про все!

На Північному базарі я торгую регулярно у вихідний. Туди нас підвозить на машині чоловік милої Зайчика, чеченець-жартівник, Командир. На базарі я познайомилася з особою, яка глибоко вірує. Багатьох людей цікавили вчинки цього чоловіка. «Замолює гріхи? Поминає когось?» — шепотілися люди.

Було так. Високий чоловік ішов там, де торгують мотлохом. Роздавав гроші. Він не звертав уваги на національність продавця. Проходячи вздовж ряду, він не пропустив жодної людини! Мені незнайомець подарував 500 рублів! Пояснив, що робить це на честь Урази. Я витріщила очі. Чоловік помітив це, розповів:

— У мене були дружина й дочка. Ми розлучилися. Дружина — росіянка. Дочка не хотіла вчити мою мову — чеченську. Не хотіла прийняти мою віру. Це моя провина. Це мій гріх!

Незнайомець розпитав мене про родину. Здивувався, довідавшись, що я розмовляю чеченською мовою. Знаю першу молитву з Корану. Чоловік запропонував свою допомогу. Мама нашорошилась. Але поступово й вона розговорилася з ним. Чоловік залишив свою адресу, «про всяк випадок».

У під’їзді, де ми мешкаємо, люди зовні різні. Але вчинками, смаками, інтересами вони всі однакові. А ми знову не «вписуємось». Не п’ємо спиртного. Не приводимо чоловіків. Не шукаємо, що і де можна «прихватизувати».

Знаю, я чиню негарно, але не можу стриматись. Придумала прізвиська мешканцям на четвертому поверсі: Чувирла — матуся, Вобла — її синок, Завжди в розшуку — чоловік жінки. Ну й, зрозуміло, Котячий Племінник — молодий родич цієї родини.

Тепер про себе. Я не торгую на Центральному ринку. Ходжу на Північний базар у вихідний день. І доглядаю вдома дітей, разом із мамою, як нянька. Їжу батьки малят приносять. Готуємо відразу на всіх, у тому числі й на себе. Діточок четверо. Двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Добре бавляться. Їм не нудно. Ми навчаємо їх: пишемо палички, кружечки, малюємо. Справжній дитсадок!

Щоденнику! Послухай, що трапилось! У Москві бойовики захопили концертний зал — там