Один в океані - Ален Бомбар

З-під ніг Джека чути гарчання генератора. На секунду мені здалося, що крізь моє тіло пробігає якийсь таємничий струм. Лампи зажевріли. З почуттям, яке буває, мабуть, у людини, що випускає останню кулю, я натис на ключ апарата Морзе…

Я повторив це сотні разів, крутив усі ручки, перевірив усі контакти, на палець «спробував» обіцяні нам 250 вольт… Усе марно. Однієї краплі води, одного струсу було досить.

Я не сказав Джекові ні слова, та він і сам зрозумів усе і перестав крутити генератор. Ми пильно глянули один одному в очі.

«Усе, от тепер уже справді все, ми самотні».

Вечір першого нашого дня в Середземному морі згасав у чудовій за своїми тонами і барвами заграві. Праворуч від нас запалав огонь Антібського маяка, який ми впізнали завдяки «Книзі маяків» [6] .

І ось нарешті сталося чудо, на яке ми й розраховували: з берега подув вітер і погнав нас у відкрите море. Ті, хто присягався, що через дванадцять годин нас приб'є до берега, зазнали поразки. Це була перша справжня перемога на початку плавання, і вона додала нам хоробрості та мужності.

Настала перша ніч. Мені випало нести вахту до першої години. Надалі ми вирішили мінятися вахтами і дуже швидко переконалися в доцільності цього, бо перша вахта — з 8-ї години вечора до 1-ї години ночі — була хоч і коротша, але набагато важча, ніж друга.

Якщо вдень наші рухи були досить вільні, а інколи навіть ризиковані, то вночі ми не могли дозволити собі такої розкоші. Вночі рульовий сидів біля стерна, спершись спиною на рятувальний жилет, а компас стояв у нього між коліньми. Таку незручну позу ми придумали спеціально для того, щоб часом не заснути вночі. Ноги рульового торкалися краєчка брезента, яким вкривався товариш. Щоб було де спати, ми всі речі розмістили вздовж лівого борту нашої «ванни» і звільнили площу завширшки шістдесят сантиметрів і завдовжки метр вісімдесят. Тент правив нам за ковдру, а надувні мішки за подушки.

Зараз Джек спить. Але я не самотній на вахті. Як тільки на море впала темрява, навколо завирувало життя. Мешканці морських глибин підпливають до човна, неначе хочуть роздивитися, хто ми такі. Ніч сповнена химерними примарними звуками, які спочатку лякають, а потім стають звичними. Виявляється, що це всього-на-всього сопіння дельфінів та сплески риб. Плескіт і шурхіт хвиль зливаються в сонний, одноманітний шум, серед якого інколи можна почути якісь зітхання, наче голос соліста в оркестрі, що грає під сурдинку. «Море, безкрає море, де плюскіт хвиль в собі ховає тишу» [7] . Так. Справді, хороше сказано! Спокійне дихання моря може здатися таким же мовчазним, як і величний спокій гірських вершин. О, які відносні поняття тиші та шуму! Пригадуєте того мірошника, що прокидався, коли зупинялося жорно? І тиша часом буває такою виразною, як і звук. Бах, видатний майстер оркестровки і гармонії, міг же використати чудовий акорд тиші в «Токкаті ре мінор». Шедевр в органній музиці побудовано на паузі!

Вітер повівав собі, і наш човен потихеньку плив. Бриз з суходолу дув протягом усієї першої ночі. Щоб потрапити в зону постійних вітрів, ми розраховували передусім на чергування вітрів з суходолу і з моря. Вранці море «видихає» повітря, і бриз летить на материк; потім воно завмирає, щоб зібратися з силами, а ввечері «вдихає» вітер. Глибоко дихає океан. Повітряні хвилі мчали нас наче на гігантській гойдалці [8] .

У першу ж ніч ми переконалися, що вартувати просто необхідно. Ми зустріли з десяток кораблів. Наш сигнальний ліхтар висів дуже низько над водою, був мало помітний і не міг гарантувати нам безпеку. Тоді ми вирішили використати інші засоби, які були в нашому розпорядженні. Коли з'являвся корабель і нам здавалося, що він загрозливо насувається на нас, ми освітлювали електричним кишеньковим ліхтариком вітрило «Єретика». У темряві ночі виразно світилася велика пляма, яку повинні були побачити здалеку. Яке дивне видовище являла, мабуть, ця світлова пляма серед моря, час від часу виринаючи з западин на вершечки хвиль! Чи не викликала вона в пам'яті деяких моряків спогадів про морські легенди?

Чи не здавалося їм, що вслід за цим ось-ось з'явиться Та, що біжить по хвилях, або Летючий Голландець? А може, наш «корабель-привид» просто ніхто не помічав, незважаючи на всі маніпуляції з світлом?

Нарешті моя вахта закінчується, і я передаю стерно товаришеві.

Ранком 26 травня я солодко спав, коли мене раптом збудив Джек. Спросоння я довго не міг зрозуміти, де я і що зі мною. Пам'ятаю, щось подібне я вже переживав у дитинстві, коли одного разу прокинувся в кімнаті готелю. І ось тепер мені пригадалося раптом те старе, забуте відчуття. Згодом я відчував те саме, коли досяг Антільських островів і вперше після тривалої мандрівки прокинувся на суходолі.

Як ми й передбачали, вітер змінив напрямок, і нас гнало просто до берега. Тоді вперше ми опустили в хвилі аварійні кілі, намагаючись іти під кутом 90° до