Леді Африка - Пола Маклейн
Я рвучко підняла голову й кинула на нього швидкий погляд.
— А чому б не найняти іншу гувернантку?
— Ти не можеш так жити завжди. Тобі потрібна освіта.
— Я можу вчитися на фермі. Більше не битимуся, обіцяю.
— Це небезпечно для тебе, хіба не бачиш? — зі свого місця озвалася місіс О. Її недоторкане столове срібло виблискувало й відбивало червоні язички полум’я від гасової лампи; я раптом подумала: все через те, що я так і не знайшла способу завдати їй поразки. Відволікалася на лошат, виїзди й мисливські ігри з Кібії та звикла до неї. Однак вона не звикла до мене.
— Якщо ви про Падді, то цього більше ніколи не має статися.
— Звісно, не має! — Її фіалкові очі повужчали. — Але таке вже було. Тобі здається, що ти невразлива, ти гасаєш мало не голяка з тими хлопчиськами в хащах, де може статися що завгодно. Що завгодно. Ти дитина, хоча, здається, тут ніхто про це не здогадується.
Я стиснула кулаки та вдарила ними об краєчок столу. Заверещала якусь лайку, відштовхнула тарілку та з грюкотом скинула на підлогу посуд.
— Ви не можете змусити мене! — нарешті вигукнула я.
У горлі мені пересохло, обличчя просто пашіло.
— Це не тобі вирішувати, — жорстко промовив батько із суворим і очужілим обличчям.
Наступного дня я прокинулася на світанку та верхи подалася на «Екватор Ранч» побачитися з леді Ді. Вона була найдобрішою і найрозумнішою з-поміж усіх відомих мені людей. Я сподівалася, що ця леді знайде якусь раду на моє лихо. Вона мусила знати, що маю робити.
— Батько нічого й слухати не хоче, — заторохтіла я, щойно переступила поріг, — але це тому, що він слухається місіс О. Вона сказала, що інший лев може мене роздерти, якщо залишуся тут, але насправді їй байдуже. Я стала їй на заваді, ось у чім річ.
Леді Ді зручно всадовила мене на своєму килимі, і я одним духом виклала їй усе, що думала. Нарешті, коли я трохи заспокоїлася, вона сказала:
— Я не знаю, що на думці в Емми чи в Клатта, але я особисто пишатимуся, коли ти станеш юною леді.
— Але ж і тут я можу вивчити все, що треба!
Вона кивнула дуже приязно, як завжди. Вона кивала так, навіть якщо не погоджувалася з жодним вашим словом.
— Не все. Настане час, коли твоя думка про освіту зміниться й ти радітимеш, що змогла її отримати.
Вона потягнулася до моєї руки, яка лежала на коліні, обережно стиснула її та поклала собі на коліна.
— Гарна освіта потрібна не лише у світському товаристві, Берил. Вона може стати часткою тебе самої, чимось таким, що завжди залишатиметься з тобою.
Я насупилася й спробувала відвернутися до стіни, але вона зазирнула-таки мені в обличчя своїми очима, сповненими неймовірного терпіння.
— Знаю, все це здається тобі катастрофою, — провадила леді Ді, — та насправді все зовсім не так. У тебе стільки всього попереду! Стільки всього — цілий світ перед тобою.
Кінчики її пальців повільно гладили мою долоню, заколисували мене. Я навіть не помітила, як почала клювати носом, поки не задрімала, поклавши голову їй на коліна. Коли трохи згодом я прокинулася, леді Ді підвелась і попросила слугу принести нам чаю. Ми сіли до столу й почали гортати величезний атлас, котрий мені так подобався. Сторінка відкрилася на яскравій карті Англії. Вона була зелена, мов коштовний смарагд.
— Як думаєш, колись я поїду туди? — запитала я.
— А чому ні? Це, як і раніше, твій дім.
Я водила пальцем по сторінці й знаходила назви міст, які були водночас чужими та знайомими: Іпсвіч, Ньюквай, Оксфорд, Манчестер, Лідс.
— Твоя мама часом пише тобі з Лондона? — запитала леді Ді.
— Ні, — запитання мене трохи спантеличило.
Ніхто ніколи не згадував про мою маму, й так було жити легше.
— Я б могла розповісти тобі дещо про неї, якщо захочеш.
Я похитала головою.
— Зараз вона не має жодного значення. Найголовніше — це ферма.
Леді Ді якийсь час дивилася на мене, здавалося, вона обмірковує те, що я сказала.
— Вибач, я не повинна була втручатися.
Невдовзі до нас шумно вдерся Ді. Він обтрушувався від пилюки й розмовляв сам із собою.
— Ось де мої любі дівчатка, — сказав він замість привітання.
— У Берил був тяжкий день, — попередила його леді Ді. — Найближчим часом вона збирається їхати до школи в Найробі.
— Он воно що.
Ді впав у крісло напроти мене.
— А я все думав, коли ж це нарешті станеться. Ти зможеш, і не сумнівайся. Я завжди казав, що голова в тебе варить.
— Я не впевнена.
Я зробила мляву спробу допити вже схололий чай.
— Обіцяй, що навідуватимеш нас щоразу, як зможеш. Тут також твій дім. І він завжди буде твоїм.
Коли я попрощалася, леді Ді вийшла провести мене до стайні. Вона поклала мені руки на плечі:
— Ти особлива дівчинка, Берил, іншої такої нема, й настане день, коли ти це зрозумієш. У тебе все буде добре в Найробі. І взагалі — будь-де.
Я повернулася на ферму майже смерком; чорнильно-сині гори зливалися з обрієм, і здавалося, що вони щезають удалині. Ві Мак-Грегор став на вершечку пагорба; до нашого пасовиська було вже зовсім недалеко. Я побачила Кібії. Він прямував навпростець до стежки, яка вела в його село. Я хотіла його погукати, але сьогодні мала вже забагато складних розмов і не знала, як сказати йому, що найближчим часом поїду звідси. Не знала, як попрощатися.
7
ротягом наступних двох із половиною років я намагалася вчитись у тій школі, хоча всі ці зусилля витрачалися майже без пуття. Разів із шість я втікала, якось три дні ховалася в кабанячій норі. Іншого разу зчинила бунт, а потім, щоб мене знайти, ледь не вся школа вирушила в похід на велосипедах і прочесала всі лани зокола. Врешті-решт, мене таки вигнали. Батько зустрічав мій потяг із невдоволеним виглядом, але все-таки було помітно, що йому відлягло від серця, наче він зрозумів, що мене ніколи не вдасться відірвати від нього.Але ферма дуже змінилася, стала зовсім не такою, як до мого від’їзду.
