Саботаж кохання - Амелі Нотомб

— Не хочу грати у війну. Це не цікаво.

Я з полегшенням зітхнула, що таке богохульство прозвучало лише для моїх вух. Я зам'яла справу. Тільки б Союзники не могли подумати чого поганого про мою кохану.

— Ні! Війна — це чудо, — внесла я свою правку.

Вона вдала, що не чує. У неї був неабиякий дар вдавати, що не слухає.

Вигляд вона мала такий, наче ніхто і ніщо їй не потрібні.

Вона вела такий спосіб життя, буцімто її цілком задовольняє те, що вона найвродливіша, що має довгі коси.

У мене ніколи не було друга або подруги. Я про таке й не замислювалася. Навіщо вони б мені здалися? Мені було пречудово й у власній компанії.

Мені були потрібні батьки, вороги і соратники по зброї. Найменше я потребувала рабів і глядачів. Це питання мого статусу.

Ті, хто не належали до однієї з перелічених п’яти категорій, цілком спокійно могли б і не існувати.

Тим більше випадкові друзі.

У батьків були друзі. Це — люди, з якими вони зустрічалися, щоб разом розпивати алкогольні напої найфантастичніших кольорів. А то вони не могли пити їх без друзів!

Окрім цього, друзі були для того, щоб поговорити й вислухати. їм розповідали малозначні історії, друзі реготали і натомість розповідали свої. А потім сідали разом за стіл.

Інколи друзі танцювали. То було жалюгідне видовище.

Одне слово, друзі — це порода людей, яких зустрічають, щоб у їхній компанії часом дозволити собі абсурдні та навіть гротескні вчинки. Або яких приймають тоді, коли займаються чимось цілком пристойним, але для цього вони потрібні як п’яте колесо до воза.

Мати друзів — це ознака дегенерації.

У брата з сестрою були друзі. їм це можна було пробачити, адже ці друзі були водночас їхніми соратниками по зброї. Дружба народжувалась у бойовому братерстві. Червоніти ні за що.

Я була розвідницею. Воювала одна. Мати друзів — це добре для інших.

Щодо кохання, то воно мене стосувалось ще менше. Ця чудасія має пояснення у царині географії — казки «Тисячі і однієї ночі» часто-густо описували спалахи кохання на Середньому Сході, я ж перебувала значно східніше.

Всупереч тому, що можна було б уявити, моє ставлення до інших було позбавлене пихи. Воно було суто логічним. Всесвіт сходився на мені — це не моя провина, не я так вирішила. Саме з цією даністю я мала створювати свій образ. Навіщо ж мені обтяжувати себе друзями? У моєму житті для них не відводилося жодної ролі. Я й так була центром всесвіту: просунути мене ближче до центру їм не під силу.

Єдиний зв'язок, який слід взяти до уваги — це зв'язок з моїм конем.

Моя зустріч з Еленою — це не була передача влади. Влади я не мала ніякої і це мене найменше турбувало. Та зустріч — то було якесь інтелектуальне зрушення: віднині центр світу знаходився не у мені. І я робила все можливе, щоб наблизитися до нього.

Я відкрила для себе, що мені недостатньо бути біля неї. Необхідно було, щоб я щось важила для неї. Але де там! Я її не цікавила. Відверто кажучи, здавалось, ніщо її не цікавить. Вона ні на що не дивилася, нічого не говорила. Виглядала так, неначе задоволена тим, що знаходиться у своєму внутрішньому світі. Втім, відчувалося, що вона усвідомлювала те, як на неї дивляться, і що це їй подобалось.

Мені знадобиться якийсь час, щоб зрозуміти — лише одна річ важила для Елени, а саме: щоб на неї дивилися.

Отже, навіть не знаючи того, я робила її щасливою: я їла її очима. Не могла відвести погляду. Ніколи і нічого гарнішого не бачила. Уперше в житті чиясь врода так вразила мене. Мені вже не раз зустрічалися вродливі люди, але дотепер вони не привертали моєї уваги. І досі не розумію чому, але врода Елени не давала мені спокою.

Я покохала її з першої миті. Як пояснити таке? Ніколи й гадки не мала, що когось покохаю. Ніколи не думала, що чиясь врода може пробудити почуття. Але тієї миті, коли я побачила її, механізм запрацював на диктаторський лад — вона була найвродливішою, тому я її покохала, а, отже, вона стала центром всесвіту.

Містерія тривала. Я розуміла, що не можу задовольнитися тим, що кохаю її — мені треба було, щоб і вона покохала мене. Чому? Просто треба і край.

Без усіляких викрутасів я ввела її у курс справ. Цілком природно, що я мусила довести до її відома:

— Ти мусиш мене покохати.

Вона зробила велику ласку: глянула на мене. Краще б я не бачила того погляду. Вона зневажливо зареготала. Ясно, я бовкнула дурницю і змушена була пояснити, чому це зовсім не дурниця:

— Ти мусиш мене покохати, тому що я кохаю тебе. Ясно?

Мені здавалося, що, додавши цю інформацію, я все розставила на свої місця. Але тепер Елена зайшлася від сміху.

Я відчула щось схоже на образу.

— Чого ти скалишся?