Леді Африка - Пола Маклейн
— А якщо два однакові леви боротимуться за територію чи за самку?
— Спочатку вони оцінюватимуть один одного, зважуватимуть власні можливості. Лев дуже обачний, коли йдеться про рівного супротивника, але навіть якщо сили нерівні, він все одно не відступатиме. В нього нема страху, розумієш, такого, як ми собі уявляємо. Він такий, який є, йому диктує сама природа.
— Цікаво, чи стосується це лева Елкінґтонів, — зауважив Бішон Сінґх, наш конюх із племені сикхів. Він теж подорожував з нами, їхав слідом за батьковим помічником Кімутаї.
— А я вам скажу, ця клята тварина змушує мене нервувати, — відповів батько. — Це неприродно — так утримувати звіра.
— А мені подобається Падді, — втрутилась я, бо пригадала, як одного разу на моїх очах Джим Елкінґтон чухав свого лева, мов кошеня. — Він добрий лев.
— Що лише доводить мою думку, — мовив батько, а Бішон Сінґх позаду лише поцокав язиком.
— Можна взяти левеня в савані й виростити з нього домашню тварину, як це робили Елкінґтони, або тримати його в клітці. Таке теж дехто робить. А можна й на волі тримати, щоб лев був як Падді. Можна годувати його свіжим м’ясом, і тоді він ніколи не навчиться полювати, можна його мити, й він набереться людського запаху — як кому заманеться. Однак потрібно розуміти, що цим змінюємо природу, перетворюємо її на щось інше, а неприродним речам не можна довіряти. До того ж, ніколи не знаєш, що перед тобою. Оце й бентежить найбільше. Бідолашна тварина, — знову повторив батько та здмухнув пилюку з носа.
У будинку Елкінґтонів були вітражні вікна та чарівна веранда, що виходила на цілком дику місцевість. Звідси розгорталася панорама на тисячу або й більше кілометрів незайманої Африки. Коли на цій терасі смакуєш бутерброд або п’єш чай, починає здаватися, що висиш на межі світу, цей краєчок повільно хилиться й може впасти будь-якої миті, а ти полетиш у прірву разом із ним, і, можливо, ніхто навіть не знатиме, що ти взагалі колись існував.
Джим Елкінґтон був гладким, червонощоким і стриманим чоловіком. Його дружина носила солом’яне канотьє та білі плоєні блузки, які завжди мали бездоганний вигляд, навіть коли за поясом у неї стирчав батіг із сиром’ятної шкіри[8]. Цей батіг тримали для Падді, який блукав маєтком, ніби своїм власним. У певному сенсі то й була його територія. Врешті-решт хто міг кинути йому виклик? Колись він нагадував цуценя з товстими лапами та кумедно боровся з Джимом на газоні, але тепер став уже дорослим. Грива потемнішала й лисніла на сонці. Батіг нині видавався бутафорією.
Останнього разу, коли я бачила Падді, ми спостерігали, як Джим Елкінґтон годує його нанизаними на піку оббілованими кролями. Лев спокійно лежав зі схрещеними лапами. У нього була пухнаста грива, хутро барви іржі, чорна пащека й величезні золотаві очі. Здавалося, він знає, яке справляє враження на глядачів, коли дозволяє годувати себе такими смаколиками. Зморшка над його квадратним носом надавала морді такого виразу, мовби лев трохи ніяковіє чи, навпаки, потай тішиться нашою присутністю.
Ми ставили коней у стійло, коли я почула десь далеко, можливо, за кілометри звідси, ревіння Падді. Тоскний і навіть жалібний стогін, від якого холод пробіг хребтом.
— Напевне, йому дуже самотньо, — припустила я.
— Дурниці, — заперечив батько. — Швидше це нагадує страх.
— Я більше його не чую, — сказала місіс Елкінґтон і повела нас до столу.
Там стояли маленькі духмяні імбирні тістечка, сухофрукти, картопляні кнедлики з хрусткою шкоринкою, які можна брати руками, та чайник гарного китайського чаю. Джим приготував карафку коктейлю з житнього віскі й подрібнених лимонів та перемішав напій скляною паличкою. Крижинки, що зрідка дзвінко вдарялися об стінки карафки, нагадували кришталеві сльози.
Того дня на веранді було задушливо, й розмова не клеїлася. Я зітхнула та взяла ще одне імбирне тістечко; нарешті батько обернувся до мене та кивнув — ходімо вже, — вони з Джимом підвелися та попрямували до стайні. Місіс Елкінґтон намагалася зіграти зі мною в кості, але я постаралась якомога швидше вирватися й перебігла довге подвір’я, на ходу зриваючи та закидаючи в траву взуття й панчохи.
Я мчала чистим полем, і це було саме те, чого я хотіла. Їхні землі нагадували наші: навколо стояла запорошена суха трава, тьмяно-зелена й де-не-де золотава, горбкувату рівнину вкривали терни й вогняні деревця, серед яких подекуди траплявся самотній грубезний баобаб. Удалині виднілася скеляста гора Кенія, вкрита м’якими хмарами, і я подумала, як чудово було би пробігти тут сотню кілометрів. І як пишався би мною батько, коли я повернулася б, і як Кібії помер би від заздрощів, дізнавшись, скільки я пробігла.
Попереду був низький пагорб із кущами аґрусу на вершечку. Я помчала навпростець, залишаючи по собі потрощені стебла, й наскочила в траві на місцину, де ніби нещодавно лежало щось велике. Я дивилася лише на пагорб, не думала ні про що інше й не уявляла, що хтось стежить за мною і може сплутати мене з молодою газеллю чи антилопою.
Я вповільнила біг, видираючись нагору, й раптом відчула гарячий і вогкий поштовх, мовби хтось величезний різко видихнув мені в потилицю. У спину вдарило ніби сталевою трубою. Я з розмаху впала обличчям у траву, інстинктивно затулила голову руками.
Не знаю, скільки часу Падді спостерігав за мною. Спочатку він зачув мене нюхом — можливо, ще до того, як я полишила веранду. Його міг просто зацікавити новий запах, а може, він уже з тої миті розпочав полювання на мене. Це не мало жодного значення, бо він уже мене здолав.
Щелепи Падді зімкнулися на моїй нозі десь вище коліна. Я відчула гострі зуби й вологий язик. Цей укус породив у мені дивне відчуття охолодження. Від запаху власної крові голова пішла обертом, а потім лев ледь розтиснув щелепи й загарчав. Світ закрутився: змінювалися уривки розмов на веранді й різні окремі слова; чорне склепіння з шумом накрило землю, небо й мене.
Я заплющила очі й спробувала закричати, але вийшов лише ледь чутний стогін. Я знову відчула пащеку Падді й зрозуміла, що не маю жодних шансів. Він з’їсть мене тут або затягне кудись на галявину чи в долину, до місцини, відомої лише йому, звідки я ніколи не повернуся. Останньою виразною думкою було: «То
