Вільшанські замальовки - Олександра Миколаївна Біла

Олександра Біла

Вільшанські замальовки

Авторські стилістика та орфографія збережені.

Я хочу розповісти про своє рідне селище Вільшана. Про Вільшану

писав ще Тарас Шевченко:

. “Я сирота з Вільшаної,

Сирота, бабусю.”

Проте, Тарас Шевченко писав про Черкаську (або тоді - Богуславську) Вільшану, а я хочу розповісти про Вільшану Слобожанську.

Слобожанська Вільшана народилась завдячуючи Черкаській

Вільшані , і відбулося це у 1653 році, коли козацький сотник Семен

Ковалівський привів з Богуславської Вільшани 165 дворів, тікаючи від

гніту польської шляхти. Вони вподобали пагорби, що знаходились поміж

річками Лосик і Нецвітай (Вільшанка), що впадали у Вуди, а потім у

Сіверський Донець. На цих пагорбах, які послуговували захистом від

нападу татар та інших нападників, і виросло селище Вільшана, яке

швидко росло і зіграло певну роль в історії Слобожанщини та й усієї

України. Родина Ковалівських займала керівні посади в управлінні

Вільшанським земством, до якого належала не тільки Вільшана а й усі

навколишні села – Крупчине, Мануїлівка, Мала й Велика Рогозянки,

Паніванівка (Сковородинівка) та інші. Важливо, що у Вільшані не було

кріпацтва може теж завдячуючи Ковалівським.

Богуславська Вільшана була заснована Ярославом Мудрим (?), він подарував ці землі своїй донці Ольші і первісна назва селища була

Ольшани, Вільшана це козацький варіант.. Коли я спитала свого діда, який був козацького роду, що означає слово „Вільшана”, він відповів

вільна шана.

Коли я працювала в Харківському Економічному Університеті, то змогла поїхати в Богуславську Черкаську Вільшану, на Черкащину –

батьківщину Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Нечуя-

Левицького, Василя Симоненка та інших.

Черкаська Вільшана, як і Слобожанська, розташована на горбах, поміж якими протікає невеличка річечка. Люди дуже привітні, коли

зустрічаються, обов’язково здороваються з усіма. Пам’ятаю я йшла по

вулиці, а назустріч йде чоловік трохи старший за мене, поздоровався, а

потім питає: „А ви вільшанська?. Щось я вас не пам’ятаю”. У

Слобожанській Вільшані теж казали про земляків: „Та він

Вільшанський!”.

Слід відзначити, що в Черкаський Вільшані аж три музеї (в

Слобожанській – жодного). Перший – історичний, другий – народного

мистецтва, третій – організатором його є молода жіночка, яка збирає у

своєму невеличкому музеї (2 кімнати)) речі побуту своїх земляків та

вишивки і малюнки..

В Паніванівці у Михайла Ковалівського деякий час проживав

Грицько Сковорода. Родина Ковалівських відіграла певну роль в

розвитку науки Російської імперії. Це й Володимир Онуфрієвич –

основоположник палеонтології, і Олександр Онуфрієвич – біолог і

ембріолог, і Софія Ковалевська - математик та перша жінка-академік

Петербурзької Академії Наук.

Прізвище „Ковалівський” ще й досі зустрічається серед

мешканців Вільшани.

В кінці ХІХ століття селище Вільшана почало збільшуватись, оскільки на Слобожанщину приїздили з інших районів України, бо тут

активно розвивалась промисловість і можна було отримати оплачувану

роботу.

Саме з такою метою сюди приїхав мій дід – Мартинець Іван

Іванович зі своїм братом Мартинцем Василем Івановичем. Приїхали вони

з Західної України, може з Івано-Франківщини або Львівщини, але про це

дід нічого не розказував, яка була у них сім’я, ми не знали – це була

заборонена тема. Отже, дід мій Іван оселився у Вільшані, а його брат

Василь – у Харкові.

А моя бабуся – Кабачок Софія Пантелеймонівна - родом з

Полтавщини, вона приїхала на Слобожанщину разом з братом і сестрою

(а може й батьками, цього я не знаю), які теж оселилися і прожили свій

вік у Вільшані.

Бабуся моя була неграмотною, навіть не вміла читати, але була

дуже делікатною і розумною жіночкою. Доки не була заміжня, працювала у панів, доглядала дітей. Коли у неї підросли і вивчились свої

діти, вони вчили її алфавіту та читанню, мені це добре запам’яталося.

Мій дідусь, Мартинець Іван Іванович, народився у 1897 році.

Коли розпочалася Перша світова, йому виповнилося 17 років і його

забрали у військо. У війську під час революційних зворушень він

перейшов на бік більшовиків, брав участь у штурмі Зимового палацу. Під

час громадянської війни його було поранено в ногу і Радянська влада

направила його лікуватися у Крим до Лівадійського палацу. Як відомо, Ленін видав наказ, що всі палаци багатіїв переходять до народної влади, а

на всіх пляжах прибрати огорожі й зробити доступними їх для всіх

бажаючих.

Дідусь дотримувався певних норм моральних, так, наприклад, він заборонив говорити слово „дурак”.

Його дуже поважали всі, хто знав. Я пам’ятаю, як ідуть сусіди

по вулиці, а дід у дворі з чимось порається, то вони його питають: „Діду

Іване, ну як вам тут живеться?” А він відповідає: „Як вірьовці вчетверо”.

Я не розуміла такої відповіді і спитала у нього: „А чому Ви так кажете?”

Дід мені пояснив так: „Коли вірьовка довго використовувалась і вже

пообсмикувалась, то її складають вдвоє, потім втроє, а в четверо – це вже

зовсім відпрацьована”. Тоді я це не зовсім зрозуміла, а от коли сама стала

як вірьовка вчетверо, то втямила.

Слід відзначити, що прислів’я і примовки дуже широко

використовувались у розмові вільшанців, на жаль, зараз цього не скажеш.

Я хочу нагадати уривок вірша поета Антона Дельвіга, гарного

приятеля Олександра Пушкіна.

„Блажен, кто от наследственных полей

Ногою не ступнет, мечтой не вознесётся

Кто с чистой совестью и с милою своей

Как весело заснет, так весело проснется»

Це сказано й про мого діда, Мартинця Івана Івановича.

З бабусею дід обвінчався мабуть у році 1918, бо у вересні в 1919

році в них народилася перша донька – моя мама Мартинець Віра

Іванівна. Всього в них було п’ятеро дітей – два сини і три доньки. Дід

казав: „У мене п’ятеро дітей – якби й ще п’ять. Та й справді, було чим

пишатись”.

До одруження у діда був свій будинок, 30 соток землі, які він

обсадив вишнями, а на вгороді посадив яблуні і грущі, але не густо, бо

весь город копали і садили на ньому картоплю, квасолю, буряки, огірки, помідори, укріп і таке інше. На вгороді було все, що треба для борщу, та

ще й смородина, крижовник, порічки. Дід дуже любив садок, він

ретельно доглядав за ним, робив щеплення. Будинок стояв на самім краю

села, вулиця називалась Польова, вона була на пагорбі, а внизу було