Яром–Долиною… - Станіслав Володимирович Тельнюк
— Го—го—го! — підтримав волоха Дерикіт.
— Га—га—га! — вдячно відповів козакові Штефан.
— Слухай, братику, а чи не допоміг би ти мені з хлопцями на той бік Дунаю перебратися, га?
Замислився Штефан.
— Та вас же сотня чи скільки?.. Я можу п’ятьох перевезти… А для чого це тобі?
— Та ніколи в житті не бачив Джанібека! Так же хочеться подивитися — хоч раз! Може, похоробрішаю!.. Може, швидше бігати навчуся!
— О! Той швидко біг од козаків, куди там тобі! — засміявся Штефан.
— Так перевезеш?
— П’ятьох! А решта — хай тут почекають!
— От фіул дракулуй![17] Ну, нехай! Тільки — сьогодні ж!
— Біне![18]
Перевіз Штефан п’ятьох козаків разом з кіньми аж на той бік Дунаю, провів плавнями, очеретами вгору по течії до тих місць, де будувалися галери для плавання по Чорному морю. Великі галери то були, добре рихтовані гарматами, здатні взяти чимало піших та кінних воїнів. Будівництво вже закінчувалося. На Дунаї вигойдувалося чотири десятки великих бойових та вантажних суден…
Ще три дні знадобилися Дерикотові для розвідки на березі Чорного моря. Побачив там табір сейменів та яничар. На плацах вони робили вправи, готувалися до гарячих боїв. Видно було, що не всі ще яничари й сеймени зібралися — нові сили надходили зі Стамбула…
Переправилися уп’ятьох (а Штефан — шостий) через Дунай, обнялися й поцілувалися зі Штефаном — доброю душею — та й погнали своїх коней до місця стоянки полку.
Приїхали по обіді, тут же пішли доповідати Мізерниці.
Полковник сидів у наметі, смалив люльку — таку ж, як у Недайборща; тая люлька немилосердно чаділа, аж вус полковника, схожий на пацючий хвіст, скручувався, мов щойно виплетена з дівочої коси стрічка.
Дерикіт доповів:
— Турки готують цілий флот, який мав піти на Крим. Готується й сильна армія. І все це — на Дунаї й за Дунаєм!..
— Нащо їм туди ще й морем плисти? — заперечив Мізерниця. — Пішли сушею разом з Кантеміром — та й досить того…
— А якщо Кантеміра поб’ють? — відповів Дерикіт.
— А… Ще телятко бозна—де, а ти вже з довбнею…
— Не я з довбнею… А турки! Надто серйозно вони взялися за Крим!
— Ну, ти вже, я бачу, такий у нас полководець і дипломат, що ну!
— Треба гетьманові на Січ передати!..
— Та він про це знає й так! — засміявся Мізерниця, але очі його дивилися без сміху.
— Пане полковнику, всі мої хлопці кажуть, що треба передати!
Мізерниця відклав люльку вбік, відмахнувся від диму, від якого йому на очі аж сльози набігали, і знову уважно подивився на козака. Щось немилосердне прочитав у цьому погляді Дерикіт, але душа його була зайнята зараз одним: як дати знати гетьманові про своє відкриття на Дунаї та поза Дунаєм.
— Моє тобі завдання, — урочисто мовив Мізерниця. — Негайно, не даючи ні собі, ні коням спочинку, летіть на Січ!
— Я й п’ятеро козаків, які були на Дунаї й за Дунаєм?
— Ні, всі до одного!
— Нетудихата трохи заслаб…
— Вилікується на Січі!.. Негайно!.. Чого сидиш?
— Я стою!
— Ну, так чого стоїш?! Треба мчати на Січ! Гетьман про це все здогадується, але про це все треба й знати! І точно!
— Я би на вашому місці, пане полковнику, з двадцятьма сотнями козаків пішов зараз за Дунай — і, поки там яничари й сеймени тільки збираються до походу, побив би всіх.
— Двадцять сотень на двадцять тисяч?
— Вони ж поки що не готові! Вони не думають, не чекають і зброї не мають!
— Ось так! — знову засмалив свою дурну люльку Мізерниця. — Про все розкажеш гетьманові. Може, пришле ще сотень з двадцять козаків. Тоді й нападемо!
— Тоді вони будуть уже готові до походу! Треба зараз!
— Що я можу зробити зараз? У мене дев’ятнадцять сотень. Без твоїх хлопців. Не зможу!.. Ти от що, — поклав люльку вбік Мізерниця, бо знову сльози набігли на очі, — будеш їхати на Січ через урочище Темне?
— Та певне ж… А зрештою, є трохи пряміша дорога — через Орішки…
— Їдь через Темне!
— Чого?
— Там тебе чекатимуть хлопці гетьмана.
— А звідки це ви знаєте?
— Знаю! Мені, ще коли ми йшли сюди, сам Дорошенко сказав!..
— А—а–а! — полегшало Дерикотові на душі. — Тоді добре…
І Дерикіт зі своєю сотнею, навіть не встигши перекинутися кількома словами з іншими козаками та сотниками, помчав на схід…
В урочищі Темному хлопців гетьмана Дорошенка не виявилося. Зате виявилися татари. Не Шагінові, а Канте—мірові. І видно було по всьому, що вони на козаків чекали. Тут же почали запрошувати до дастархану.
— Спасибі, але. нам ніколи, — відповів Дерикіт. — Будемо їхати назад — заїдемо!
— Ні, ти сядеш з нами за дастархан, — відповів татарин з нашивкою турецького ода—баші.[19]
І тут же всі, хто стояв за його спиною, оголили шаблі…
— Хлопці, вперед! — гукнув Дерикіт і кинув свого коня просто на татарів.
І тут же задзвеніли шаблі!.. Загриміли постріли!.. Заіржали поранені
