Чорний вершник - Володимир Кирилович Малик
— Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі — адже держиш мою сестру. Тож давай вип'ємо за те, щоб жити нам по-родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгород-ську…
— Ти хочеш неможливого, Семене, — заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. — Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничимиї Сьогодні ми тут, а завтра — за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства — одяг, коней, збіжжя, рабів!
— Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! — запально вигукнув Палій. — Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого-небудь третього. Султана, приміром… «Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.
— Не вмовляй мене, Семене. — Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. — Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці — по волі аллаха — сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…
Козаки вже сп'яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі. Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.
Палій відчував, що починає сердитись.
— Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…
— Я не ображаюсь. Тут — хто кого… Палій блиснув очима.
— Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!
— Сподіваюся, це буде карта не наша, — сказав, иідсміюючись, Кучук.
— Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п'ять-сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Особливо тепер, коли він об'єднався з Москвою?
— Ойє, мошкови далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.
Палій насупився, глянув йому в чорні, з коричнюватим відтінком очі. Погляди їхні схрестилися, ніби мечі.
— Я не хотів би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько… Жоден народ на світі ще не прохарчувався війною. Рано чи пізно йому приходить кінець. Щоб жити, людина повинна орати, сіяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати…
— Однак ти ж маєш шаблю при боці!
— Я змушений її носити, щоб захистити себе від таких людоловів, як ти.
— Один біс — нападати чи захищатися… Це два обличчя однієї й тієї ж речі — війни! — вигукнув мурза.
— Та не однакові, — зразу ж відповів Палій. — Ось ми щойно підписали з ханом договір про перемир'я на двадцять років. Зі свого боку хан зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир в нашій землі… А ти, підданий хана, вже йшов у похід на Україну — І вважаєш це справедливим?
— Ногаї договору не підписували, — буркнув Кучук.
— Але ж ти знав, що договір підписаний, відісланий царю і султану для затвердження?
— Знав.
— І все ж ішов на нас війною!
— Ішов… Бо мій народ хоче їсти!
Палій зціпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блідло, то червоніло лице сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришів.
— Гм, бачу — добром з тобою ми не домовимося, мурзо, — промовив нарешт! — Шкода!..
Кучук зареготав, оскалюючи міцні зуби, що серед чорної бороди біліли, мов сніг, ударив Палія долонею по коліну.
— Не будемо морочити собі голови, Семене, тим, що буде. У вас є гарна приповідка: хай буде, що буде, а буде те, шо бог дасть!.. Тож сьогодні пиймо-гуляймо, а…
— А про завтра не забуваймо, — перебив його мову Палій. — Бо минулого не зміниш, а майбутнє — в наших руках!
— В руках аллаха, Семене! Чуєш — в руках аллаха!.. Захоче аллах, щоб загинув мій народ, — і ніщо не врятує його. А захоче щоб загинув твій, — то він загине, як би ти не ставав дибки!
— Жорстокий твій бог, мурзо, — похитав головою Палій. — А коли б ми були розумні, то місця вистачило б для нас усіх…
Кучук хотів щось відповісти, але в цю мить грюкнули двері — і в кімнату ввійшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, він похмуро привітався і довгим докірливим поглядом подивився на матір.
Варвара-ханум зблідла. Той синів погляд сказав їй про все: і про причину його смутку, і про біль, що пронизував його груди. Вона легенько зітхнула. Та ледь помітний вогник, що враз спалахнув у її очах, засвідчив про радість: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору і ненависті в сім'ї, мабуть, назавжди щезла з їхнього видноколу.
Палій помітив мовчазну мову сина й матері, зрозумів усе, що таїлося за нею, і, полегшено зітхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена — і вони можуть завтра на зорі покинути Білгород і мчати на Буг, до умовленого місця…
13
Переправившись через Дунай, яничарський загін на чолі з Сафар-бесм поволі простував Добруджею до Балканського хребта.
Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з Младеном їхав весь час попереду: він не хотів показуватись на очі Юрасю Хмельницькому, що плівся прив'язаний до воза десь всередині валки.
І Арсен, і Младен поспішали. Здавалося, коли б могли — полетіли б на крилах!
Арсена підганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де — він був упевнений — знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крім туги за дочкою, ще й інше почуття. Під його ногами була рідна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лісів, гуляють його побратими-гайдуки, борці за волю Болгарі!.. До них, до них рветься
