Галка - Павло Федорович Автомонов

— Той, що говорив з вами, шукав гроші. А я сказала — не треба… Йшли б скоріше…

Кудрявий і я підвелися з-за столу і подали дівчатам руки.

— Нам пора.

— Заходьте ще… — всміхнулася Ада.

— Зайдемо, коли вже не буде тут німців…

У сінях нас уже чекав Мельдер, виструнчившись на кривих, немов великий рогач, ногах.

Кудрявий обняв Мельдера і його дружину. Я помітив, що старий косо зиркнув на руку Кудрявого, що лягла на плече його дружини.

— Ось що, браття-кролики латиші! Фронт поки що за сто кілометрі». Німці почнуть забирати у вас худобу й самих гнати на захід, до Риги, в Курземе. Перекажіть усім своїм людям, щоб спровадили корів, овець у ліс, щоб і самі йшли в ліс сім'ями. Там» і чекайте приходу Червоної Армії. Всім, всім своїм людям! — наголосив Кудрявий. — Інакше фашисти заберусь у вас усе, а самих постріляють або погонять у Німеччину, як це вони учинили з людьми на Псковщині. Зрозуміло? — зупини» Кудрявий погляд на хазяїнові. — Сапрут?

— Сапрут, — відповів той.

— Палдес… Спасибі за все! Свейкі!

Обходячи хутори, на яких стояли німецькі солдати, ми наткнулися ще на одного солдата, озброєного карабіном. Він одразу підняв руки:

— Не вбивайте! Я — не німець. Я — латиш. Утік з фронту. Я з 19-ї дивізії. Прийшов додому, а тут німці. Мене погнали в дивізію силоміць. Не вбивайте! — благальні мовив, поклавши собі руки на груди, немов молився. — Я — Арвід, з цього хутора. У мене стара мати і більше нікого. Клянуся її життям: я — не фашист! Не вбивайте.

— От зарядив! Ніхто тебе не вбиває! — сказав Кудрявий, задумливо прикусивши губу.

— Візьміть із собою. Я не зраджу! Клянуся.

— І де ти взявся на нашу голову! — поскаржився Кудрявий, зиркнувши на мене: — Як?

Що тут відповісти? Нам дуже важко без людини, яка знала латиську мову. Ми — як оті німці. Рятувало нас те, що більшість людей ненавидить фашистів і жде Червоної Армії. Але скільки ще таких, як лісник Кангар, що живуть мов між двома жорнами і служать фашистам і бояться розплати, як Мамонько-Кротов, як одверті місцеві фашисти, руки яких у крові своїх же земляків, надіються на втечу у Швецію чи й ще куди в разі приходу Червоної Армії. Оці — наші переконані вороги.

Кудрявий усе ще вивчав поглядом полоненого і нарешті сказав:

— Візьмемо!

— І я — за це!

— Клянуся — не зраджу!.. — повторював своє. — Нас погнали силою.

За десять, днів на Цесіс пройшло близько 15 тисяч солдатів. Лінія «Марієнбург» тріснула, і тепер у німців рубіж: на півночі від нас — «Валга», на заході — «Цесіс» і «Сігулда». Звідти до Риги недалеко.

Хоча на війні «недалеко» нічого не значить. Був Гітлер за сотню метрів од Волги в Сталінграді, був і біля Нарвської застави у Ленінграді, стояв і в Кунцево під самісінькою Москвою. А де його розбійницьке військо зараз?

На прохання Центру виходимо в рейд. Залишаю на «законсервованій» базі і свій зошит. Повертатимемося на схід — заберу.

Йдемо в район Цесіса.

День видався сонячним і теплим, навіть спекотливим, як у жнивному серпні. Хоч уже вересень. Листя на березах, осиках і вільхах облямовується позолотою, а деякі листочки упали додолу, щоб до наступної весни згнити під рідним деревом заради нового покоління свіжо-зеленого, цупкого листя, кінчики якого стирчатимуть увись, назустріч сонцю, що тоді з кожним днем підійматиметься все вище по своїй орбіті.

Та відсьогодні сонце почне вже приземлятися і в його надвечірніх променях багато жовтого кольору: повітря стає прохолоднішим, густішим, сконденсованішим і вже по-іншому, ніж улітку, проціджує сонячне світло.

Помітно, на аршин, підросли пагони у молодих сосен. А у старих пахучі смолянисті гілочки поменші, зате уквітчалися липкими шишками. На луках уже вдруге лісники і селяни скосили сіно й траву, не полюють уже на жаб лелеки: відлетіли у вирій. На просіках, уздовж доріг висохла трава.

Присохла і запилилася трава на спостережному пункті, що на пагорбку, біля шосе Псков — Рига. Перед пагорбом розстелялася галявина, поросла негустим чагарником й перетята ручаєм, що витікав з болітця. Береги ручаю високі, і можна було непомітно, зігнувшись у три погибелі або повзучи, дістатися до самого шосе.

На схід від пагорбка рідкий ліс, порослий столітніми соснами, що неподалік обривався перед рокадною дорогою й вузькоколійною залізницею. Паротяг ходив рідко. Коли ж в'являвся на колії, висвистуючи тонким голоском, розвідники залишали спостережний пункт, бігли на стукіт коліс локомотива і вагонів, щоб дізнатися, що за вантажі німці перекидають з Валги до Гулбене чи навпаки.

Тим ровом розвідники не раз виходили на шосе, як німецькі військовослужбовці, попросити цигарку. «Бітте, гід мір цігаретен!» — немов пароль, вимовляв упевнено навіть Короп. А часом Кудрявий вішав на шию навіть емблему польової жандармерії. Головне — розпочати розмову