Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході - Кормак Маккарті

Він бачив, як чоловіків убивали за допомогою пістолетів, ножів та мотузок, він бачив жінок, за яких билися на смерть, а вони оцінювали себе в два долари. Він бачив кораблі з країни Китай, пришвартовані в маленьких гаванях, він бачив тюки чаю, шовку та прянощів, що їх мечами розрубували жовті чоловічки, які говорили ніби по-котячому. На безлюдному березі, де стрімкі скелі колисали темне і буркотливе море, він бачив, як ширяли грифи, проти їхніх розпростертих крил усі дрібніші птахи видавалися карликовими, а орли, які кричали нижче, більше скидалися на крячок чи пісочників. Він бачив, як ставили на карту і програвали купи золота, що і капелюхом не накриєш, бачив, як ведмедів і левів відпускали в ями битися з биками до загину, він двічі бував у Сан-Франциско і двічі бачив, як палає місто, і ніколи не повертав назад, коли їхав верхи по дорозі на південь, де цілу ніч силует міста горів на тлі неба, а потім ще раз бачив вогонь у темних водах моря, в якому дельфіни переверталися у полум’ї, бачив пожежу й біля озера крізь стовбури, що палали і падали, і чув крики блукальців. Він так більше ніколи й не побачив колишнього священника. А от про суддю чутки ширилися всюди.

Навесні свого двадцять восьмого року життя він разом з іншими вирушив у пустелю на схід, ставши одним із п’яти найнятих провідників для групи людей, що поверталися через дику місцевість до своїх домівок, до яких було йти пів континенту. Після семи днів дороги з узбережжя він покинув їх біля колодязя в пустелі. То був гурт подорожніх, які поверталися додому, чоловіки та жінки, уже запилюжені і втомлені мандрами.

Він скерував свого коня на північ до кам’янистих гір, що тонкою смугою простяглися попід краєм неба, і поскакав по зірках під ним і по сонцю над ним. Такої землі він ніколи раніше не бачив, і тут не було ані стежки у гори, ані стежки звідти. І все-таки у найглибшій твердині цих скель він зустрів людей, які, здавалося, не могли витримати мовчання світу.

Вперше він побачив їх, коли вони в сутінках сунули рівниною серед квітів фук’єрії, що горіли в останньому світлі дня, як рогаті канделябри. їх очолював pitero[262], який грав на очеретинці, за ним під звуки бубнів і matracas[263] ішла процесія оголених до пояса чоловіків у чорних накидках з капюшонами, одні шмагали себе батогами із плетеної юки, інші несли на спинах великі жмути кактусів чолья, ще одного смикали за мотузку в різні боки його товариші, а чоловік у білому вбранні з капюшоном тягнув на плечах важкий дерев’яний хрест. Ішли босоніж, залишаючи за собою на скелі кривавий слід, а за ними їхала грубо збита бідка, в якій сидів вирізьблений дерев’яний скелет, що торохкотів, напружено тримаючи перед собою лук і стрілу. У візку ще була купа каміння, тому він важко котився по скелях, тягнули його чоловіки, до чиїх голів і щиколоток були прив’язані мотузки, далі була ціла делегація жінок, які стискали у руках маленькі пустельні квіти, палаючі смолоскипи із сотолу чи простацькі ліхтарі з продірявлених бляшанок.

Ця невгамовна секта повільно перетнула місцевість під кручею, на якій стояв спостерігач, і далі прокладала собі дорогу через горбистий конус кам’янистого осипу, вимитого з тіснини над ними, вони лементували, грали на сопілках й брязкали, коли проходили між гранітними стінами до верхньої долини, а далі зникли в сутінках, які насувались, наче вісники якогось невимовного лиха, лишаючи на камені криваві відбитки ніг.

Він став на бівуак у безплідних мочарах, ліг там поруч із конем, і цілу ніч сухий вітер із пустелі віяв майже безшумно, бо серед тих скель не було відгомону. На світанку вони разом із конем стояли і дивилися на схід, де зачиналося світло, а потім він осідлав скакуна і повів його поритою стежкою через каньйон, де глибоко під купою валунів знайшов водойму. Вода залягла у темряві, і каміння було прохолодне, він спочатку напився сам, а потім приніс воду в капелюсі своєму коню. Після того перевів його через гірський гребінь, і вони пішли далі, чоловік дивився на плоскогір’я на півдні і гори на півночі, а кінь цокотів за ним.

Незабаром кінь почав смикати головою й опиратися. Малюк зупинився і, тримаючи його за недоуздок, оглянув місцевість. Потім побачив тих самих подорожніх. Їхні закривавлені тіла були розкидані на поверхні застиглої лави внизу. Малюк зняв із сідла рушницю, присів і прислухався. Тоді завів коня в тінь скелі, сплутав йому ноги, а потім продовжив спуск крутим схилом скелі.

Покутники лежали порубані й порізані серед каміння в усіх можливих позах. Багато впало біля поваленого хреста, хтось понівечений, хтось без голови. Можливо, вони зібралися під хрестом, шукаючи прихистку, але отвір, у який той хрест встромлено, і пірамідка з каміння довкруг основи вказували на те, що його повалили, а того іншого Христа у капюшоні зарізали та вительбушили, і тепер він лежав зі шматками мотузки, досі прив’язаними до зап’ястків і щиколоток.

Малюк підвівся й оглянув те безлюдне місце, а потім у маленькій ніші в скелі побачив самотню стару жінку, яка стояла на колінах у вицвілій rebozo, опустивши очі.

Він пробрався повз трупи і став перед нею. То була дуже стара жінка, чиє сіре обличчя скидалося на виріб зі шкіри, а в складках одягу зібрався пісок. Вона не звела очей. Хустка на голові сильно вицвіла, але на тканині досі були помітні схожі на патентні знаки зображення зірок і півмісяців та інші невідомі йому символи. Він тихо заговорив до неї. Сказав, що він американець і перебуває дуже далеко від краю, де народився, що у нього немає сім’ї, що він багато подорожував і багацько бачив, що був на війні та пережив багато труднощів. Він сказав, що відвезе її в безпечне місце, до її земляків, які її приймуть, а вона має приєднатися до них, адже не можна залишатися тут, де вона точно помре.

Він став на коліна, тримаючи гвинтівку перед собою, наче жезл. Abuelita, сказав він. No puedes escúcharme?[264]

Він простягнув руку в той маленький грот і торкнувся плеча жінки. Вона злегка поворухнулась усім