Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Трохи. Мій брат одружений із його донькою. Я саме повертаюся з Омахи, де вони живуть, і дорогою зазирнув сюди. У вас є справа до Форстера, сер?

— Та ні, я просто хочу купити дещо собі в крамниці. А про Форстера запитав тому, що його постать вважається найбільшою цікавинкою у цій місцевості, тож варто хоч одним оком поглянути на нього.

— То вважайте, що ви вже його побачили, — втрутився в нашу розмову довготелесий янкі.

— Що маєте на увазі?

— Ви його бачите навіть зараз, тому що він їде коло вас на коні. Ми не представилися один одному, але в прерії це не обов’язково. Салонні церемонії тут ні до чого.

— Не можу з вами погодитися, — відповів я, навіть не глянувши на зухвальця. — Мені якраз здається, що в прерії діє суворий етикет, за правилами якого становище людини вимірюється не туго набитим гаманцем, а її особистими якостями. Ваш юний супутник прекрасно стріляє з допотопної залізяки, яку він називає пістолетом, але навіть найсучасніша зброя не врятує нафтового короля на Дикому Заході, тим паче не врятують його мільйони доларів, які лежать у банківських сейфах. Запитайте про це в кожного стрічного вестмена, і він засміється вам в очі. Справжній вестмен спершу хапається за рушницю, а вже потім думає, скільки в нього грошей на рахунку. У прерії цінність людини визначається тим, наскільки серйозній небезпеці вона може протистояти, тому моя потерта шапка переважить півдюжини нафтових свердловин. Тут свої закони ввічливості, які написані не вчителем танців, а власником добре заточеного кишенькового ножа!

Очі хлопчика засвітилися цікавістю, коли він перевів погляд з Форстера на мене. Мабуть, йому припали до душі мої слова. Але він наполягав на своєму:

— Ви маєте рацію, сер, але тільки частково. І серед вестменів є багаті люди. Ви коли-небудь чули ім’я Вогняна Рука?

— Чому ж ні? Це найвідоміший із вестменів. Хоча особисто ми з ним ще не зустрічалися, — відповів я.

— Віннету, з яким вам пощастило познайомитися, і Вогняна Рука належать саме до тих людей, про яких кажу. Вони знають усі ущелини в горах і могли б провести вас до родовищ золота і срібла, вартість яких важко оцінити. Дуже сумніваюся, що хтось із них погодився б помінятися місцями з нафтовим королем.

— Припини, Гаррі, — перебив його Форстер. — На що ти натякаєш?

Хлопчик нічого не відповів, а я промовив, вперто не дивлячись на янкі:

— У тому, що з-під землі бризнула нафта, немає заслуги власника родовища, він ніколи не ризикне життям задля своїх скарбів. Справжній вестмен, знайшовши золоту жилу, нізащо не проміняє її на свободу, і ви самі, юначе, щойно підтвердили мою правоту. А ось ми і в яру. Ведіть же мене далі.

Ми зупинилися біля входу до ущелини й подивилися донизу, на селище, у якому було значно менше будинків, ніж я собі уявляв. Перед нами лежала схожа на круглу сковорідку долина, з усіх боків оточена скелями, посередині її перетинала річка, що ховалася поміж каміння. До стрімких схилів притискалися бараки, склади й вибудовані з претензією на розкіш оселі господарів. Тут і там виднілися свердловини і бури. Робітники метушилися, немов мурахи, навколо бурів, а поряд стояли налиті нафтою бочки.

— Ласкаво просимо, сер, — сказав Гаррі. — По той бік річки ви знайдете магазини, ресторан і кімнати для ночівлі. Десь тут починається спуск. Досить крутий, і вам доведеться спíшитися, але можете не турбуватися — небезпеки для життя немає.

Він легко зіскочив із сідла, я зробив те саме.

— Краще візьміть коня за вуздечку, — порадив хлопчик тоном людини, яка звикла до того, що до її слів прислухаються.

— Мій кінь спуститься сам, — відповів я. — Показуйте дорогу.

Гаррі вів свого коня попереду, заспокоюючи його голосом, а мій мустанг ішов за мною сам. Форстер повільно крокував позаду нас, вивіряючи кожен рух, і це виглядало контрастно на тлі впевнених і швидких рухів хлопчика. Моя цікавість до малого зростала. Спустившись, ми знову сіли на коней, і я хотів уже попрощатися, припускаючи, що Форстер і Гаррі попрямують додому, тобто вже майже приїхали. Але тут несподівано заговорив Форстер:

— Якщо дозволите, — з підозрілою люб’язністю вимовив він, — ми відпровадимо вас до магазину. Нам треба ще про дещо поговорити.

Хоч мені не було про що говорити з Форстером, я не відмовився, тим більше, що хлопчик мені сподобався і хотілося довше поспілкуватися з ним. Ні про що й гадки не маючи, я зістрибнув з коня біля входу в барак з вивіскою «Все для всіх. Нічліг і товари» і попрямував до дверей, але тут же зупинився: Форстер уже тримав Ластівку за вуздечку.

— Я купую у вас цього коня. Скільки за нього хочете? — запитав янкі з усмішкою.

— Він не продається.

— Даю вам двісті доларів.

Я засміявся йому у відповідь.

— Двісті п’ятдесят!

— Не марнуйте зусиль, сер.

— Триста, — не вгамовувався Форстер.

— Сер, я вам уже сказав: кінь не продається.

— Триста! І ще я плачу за все, що ви купите в цьому магазині.

— Невже ви справді вважаєте, що людина, яка мандрує по прерії, продасть коня, без якого їй загрожує вірна смерть?

— Я дам вам на додачу свого коня. Погоджуйтеся!

— Та кому потрібна ваша шкапа? Вона не варта навіть потертої шапки на моїй порожній голові.

— Мені подобається ваш кінь, і він має стати моїм! — Форстерові явно вривався терпець.

— Охоче вірю, що він вам подобається, але вашим він не стане. У вас не вистачить грошей, щоб заплатити за нього.

— У мене не вистачить грошей?! — він кинув на мене нищівний погляд. — Ви що, глухий? Мене