Вигнанці - Артур Конан Дойль

— Ваш покірний слуга, маркіза.

— Я дуже рада, що знайшла тут друга, адже ранком сталася якась чудна помилка.

— Дуже жалкую, що чую про неї, мадам.

— Я кажу про мого брата де Вівонна. Аж смішно говорити про це, але його посміли не пустити на прийом до короля.

— Мені випало це нещастя, маркіза.

— Ви капітан де Катіна? На якій підставі?

Вона випросталась на весь свій величний зріст, а великі блакитні очі заіскрились гнівним здивуванням.

— З наказу короля, мадам.

— Короля? Неправда! Він не міг прилюдно ображати мою родину! Хто дав такий безглуздий наказ?

— Сам король через Бонтана.

— Дурниці! Як ви смієте думати, що король зважиться відмовити в прийомі одному з Мортемарів устами лакея? Це вам просто приснилось, капітан.

— Бажав би, щоб це було так, мадам.

— Але такі сни не дають тому, хто їх бачить, щастя. Ідіть і скажіть королеві, що я тут і хочу поговорити з ним.

— Неможливо, мадам.

— Чому?

— Мені заборонено передавати доручення.

— Всякі?

— Від вас, маркіза.

— Однак, капітан, ви прогресуєте. Тільки цієї образи ще не ставало. Ви можете передавати королеві доручення якоїсь авантюристки, перестарілої гувернантки, — вона ущипливо засміялася з опису своєї суперниці, — а не рискуєте сказати про прихід Франсуази де Мортемар, маркізи де Монтеспань.

— Такі накази, мадам. Глибоко шкодую про те, що саме мені випало їх виконувати.

— Припиніть ваші запевнення, капітан. Ви довідаєтесь пізніше, що й справді маєте підстави шкодувати. Останній раз — ви відмовляєтесь передати моє доручення королеві?

— Змушений відмовитись, мадам.

— Ну, то я сама це зроблю.

Вона кинулась до дверей, але капітан випередив її, заступивши маркізі дорогу своєю постаттю і простягши руки.

— Бога ради, подумайте про себе, мадам! — прошепотів він благаюче. — На вас дивляться!

— Фе! Усяка наволоч!..

Вона презирливо обвела очима групу швейцарських солдатів, що дістали наказ свого сержанта відійти трохи вбік. Тепер вони дивилися на цю картину, широко розплющивши очі.

— Сказано вам, я побачу короля.

— Ніколи ще ні одна дама не порушувала ранішнього прийому своєю присутністю.

— Ну, то я буду перша.

— Ви загубите мене, якщо увійдете туди.

— А я все-таки ввійду.

Справа ставала серйозною. Де Катіна взагалі відзначався спритністю, але цього разу вона його зрадила. Рішучість (так говорили в її присутності) чи нахабство (так лихословили позаочі) мадам де Монтеспань стали прислів'ям. Якщо маркіза буде домагатися пройти в опочивальню, чи вистачить у нього волі удержати силою жінку, яка вчора ще тримала в своїх руках увесь двір і, як знати, може, завтра ж завдяки красі, розумові, енергії поверне свій вплив? Коли вона доможеться свого, він назавжди втратить ласку короля, який не терпить ні найменшого відхилення від своїх наказів. Навпаки, коли він припуститься насильства над нею, то зробить вчинок, якого маркіза ніколи не забуде, і, тільки їй удасться повернути свій вплив на короля, вона смертельно помститься за нього. Отож, перед де Катіна постала неприємна дилема. Але в ту мить, коли колишня фаворитка монарха, стиснувши руки і гнівно блискаючи очима, збиралася зробити новий натиск, щоб пройти повз нього, капітанові раптом спала щаслива думка.

— Якби маркіза ласкава була підождати, — промовив він заспокійливо, — король зараз пройде в капелу.

— Ще рано.

— Мені здається, вже час.

— Але чому я мушу ждати, як лакей?

— Одну мить, мадам.

— Ні, цього не буде.

І вона рішуче ступила до дверей.

Та тонкий слух гвардійця уже вловив шум кроків короля в опочивальні, і він зрозумів, що справа виграна.

— Я передам доручення маркізи, — промовив він.

— Ага, нарешті ви отямились! Ідіть і скажіть королеві, що мені необхідно переговорити з ним.

Капітанові треба було виграти ще кілька секунд.

— Дозволите передати ваше доручення черговим камердинером?

— Ні, самі особисто.

— Голосно?

— Ні, ні, на вухо йому.

— Чи повинен я чимсь мотивувати вашу вимогу?

— О, ви зведете мене з розуму! Передайте зараз же те, що я сказала вам.

На щастя для молодого офіцера, його скруті настав край. Половинчасті двері опочивальні в цю мить розчинились, і на порозі з'явився сам Людовік. Він урочисто виступав, похитуючись на високих каблуках, і поля його одежі трохи розвівались. Придворні шанобливо йшли позаду. Він зупинився і спитав капітана:

— У вас є для мене записка?

— Так, ваша величність.

Монарх засунув її в кишеню свого червоного камзола і пішов далі, та раптом погляд його упав на мадам де Монтеспань, яка непорушно й випроставшись стояла перед ним серед коридора. Темний рум'янець гніву спалахнув на щоках короля, і він швидко пройшов мимо, ні слова не сказавши їй. Маркіза повернулась і пішла поруч нього по коридору.

— Я не сподівався на таку честь, мадам, — промовив Людовік.

— А я на таку образу від вас, ваша величність.

— Образу, мадам? Ви забуваєтесь.

— Ні, ви забули мене, ваша величність.

— Ви вдираєтесь сюди.

— Я хотіла почути присуд свій із ваших власних уст, — прошепотіла вона. — Я особисто ще можу стерпіти удар від того, хто володіє моїм серцем. Але тяжко чути, що ображено брата устами лакеїв та