Брестська Унія. 1596 - Юрій Володимирович Сорока

відповідь на дії патріарха під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору (нині мечеть Айя — Софья у Стамбулі) буллу[1] екскомунікації та анафеми[2] щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва IX. Після такого кроку посланці Рима негайно залишили столицю Візантійської імперії.

Та на цьому патріарх Константинопольський не заспокоївся. Маючи на меті домогтися свого, він вдруге запросив до Константинополя папських послів. На другому колоквіумі патріарх мав намір вчинити над легатами розправу руками підбурюваного натовпу швидких на покарання жителів Константинополя. Імператор Костянтин IX Мономах, зрозумівши наміри патріарха й бажаючи уникнути пролиття крові, вимагав дозволу на свою присутність під час релігійного диспуту. Але після його втручання патріарх сам відмовився від колоквіуму. Натомість 20 липня 1054 року Михайло Керулларій зачитав текст анафеми Римській церкві. Найімовірніше, ця анафема стала емоційною відповіддю на папську буллу, вручену кардиналом Гумбертом. Сам патріарх вважав це остаточним розколом у відносинах між церквами, але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія ще довгий час продовжували підтримувати тісні стосунки з папським престолом у Римі. Наступник Льва IX, папа Стефан IX, і імператор Священної Римської імперії Генріх III ще робили спроби порозумітися й запрошували Константинополь до альянсу, але Михайло Керулларій відповів відмовою на всі ці спроби.

Окрім амбіцій римського папи й Константинопольського патріарха, Велика Схизма була породжена нерівним статусом церков у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римського папи у політичному житті країни. У Східній імперії патріарх був підпорядкований імператору — главі церкви. Тобто можна стверджувати, що Римська церква була політично більш незалежною за Константинопольську кафедру, що посилювало в її духовенства відчуття переваги над Східною церквою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков теж зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому, скоріш за все, розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Саме від тих подій взяло свій початок протистояння православної і католицької церков, яке протягом багатьох сторіч змушувало християн вступати в збройні сутички між собою, було визначною сторінкою у політиці багатьох держав і надихало на боротьбу з «єрессю» сотні й сотні духовних діячів. Взаємні екскомунікацїї, висунуті ще у 1054 році, були анульовані лише за 900 років, а саме у 1956 році, римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором. Це відбулось під час їхньої зустрічі на Другому Ватиканському Соборі. І хоча екскомунікація, видана кардиналом Гумбертом, до того часу вже вважалась недійсною, такий жест доброї волі являв собою важливий крок до відновлення спілкування між Римом і Константинополем.

Отже, як ми можемо бачити, мотиви, які призвели до Брестської унії, були приховані у глибині сторіч, але до кінця XVI століття проблема розколу церков не втратила своєї гостроти. І особливо це було відчутно на теренах Речі Посполитої, де до релігійного чинника домішувався й соціально — політичний. Тож спроби об'єднати християнські конфесії в єдину церкву тут почалися ще задовго до 1596 року.

Спроби поєднання католицької
й православної церков
у польсько — литовській державі
XIV–XVI сторіч

Напевно, від початку зближення католицького Королівства Польського й переважно православного Великого князівства Литовського в обох державах проводились спроби поєднати те, що було роз'єднано ще від часу Великої Схизми, тобто провести злуку католицької і православної церков. Але, як ми вже зазначали, усі ці спроби незмінно натикались на протиборство конфесій, котре, у свою чергу, давало привід для національного протистояння між поляками, з одного боку, й українцями та білорусами — з другого. Після того як Владислав II Ягайло прийняв католицьку віру, православна церква, що з часів Київської Русі звикла бути головною й державною церквою, швидко почала втрачати вплив на політичне життя Великого князівства Литовського й набула статусу такої, котру у державі просто терплять, віддаючи перевагу католицькій церкві. Можливо, у Римі навіть мали плани з часом зовсім знищити грецький обряд на українських землях, але, як показав час, замінити православні кафедри католицькими єпископствами було неможливо, не викликавши цілої череди бунтів і, можливо, навіть масштабної громадянської війни у Великому князівстві Литовському. Тож, розмістивши католицькі приходи паралельно з православними, на землях, відібраних у деяких православних єпархій, у Римі почали міркувати, як зробити так, щоб православна церква перейшла під управління папського престолу.

Перша спроба врегулювати це питання, якщо не враховувати Кревської унії 1385 року, була зроблена в місті Констанца, розташованому в Західній Німеччині. Саме там відбувався від 16 листопада 1414 року до 22 квітня 1418–го XVI Вселенський собор. Головним завданням, що його ставив перед собою Собор, було подолання наслідків великого розколу церкви 1054 року.

Варто зауважити, що в той час католицька церква переживала не найкращі часи. Вона перебувала у глибокій кризі. Справа навіть дійшла до того, що папським престолом намагались правити одночасно троє пап. Під час проведення Собору усіх трьох пап, а саме Іоанна XXIII, Григорія XII та Бенедикта XIII, було позбавлено цих титулів. Григорію XII запропонували звання кардинала, Іоанн XXIII утік із Собору, але пізніше був заарештований і силоміць позбавлений влади, а Бенедикта XIII довелося позбавити папської тіари заочно, оскільки дістатися до Авіньйона, де він перебував, було не в компетенції Вселенського собору. Замість них обрали єдиного папу римського. Ним став кардинал — диякон з італійського міста Сан — Джорджіо—ін — Велабро, Оддоне Колонна, який отримав ім'я Мартін V.

Під час роботи Собору також ухвалили, що він має владу, даровану самим Ісусом Христом, і всі, не виключаючи навіть Константинопольського патріарха й римського папи, мають підкорятись його рішенням. Окрім іншого, Констанцький собор пам'ятний радикальними рішеннями, прийнятими проти руху Реформації, й стратою під час його роботи, 6 липня 1415 року, чеського проповідника й прихильника Реформації Яна Гуса. І хоч безпосередньо українських реалій наслідки роботи Собору мало торкнулися, рух до унії