Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

— Дерева? На такій висоті?

— Ну, не корабельні сосни. Карликові. За ними можна сховатися від переслідувачів.

— Непогано, — кивнув головою Сміт. — Ми зробимо там привал.

— Так близько звідси? — Подив у голосі Шаффера свідчив про те, що ця пропозиція йому не надто подобається. — Чи не варто було б нам ще заночі спуститись якомога нижче?

— Немає потреби. Якщо ми вирушимо на світанку, то надвечір будемо вже майже внизу.

— А я згоден із Шаффером, — розважливо озвався Каррачола. — Давайте подолаємо зараз стільки шляху, скільки зможемо. Як ти гадаєш, Олафе? — звернувся він до Крістіансена.

— Не має значення, як гадає Крістіансен. — Голос у Сміта був спокійний, але крижаний, як гірське повітря. — Або ти, Каррачоло. Тут не семінар за круглим столом, а військова операція. Військовими операціями керують командири. Подобається це вам чи ні, адмірал Ролланд поставив на чолі мене. Ми залишаємося на ночівлю тут. Перенесіть вантажі.

П'ятеро чоловіків значуще перезирнулися й рушили до своїх рюкзаків. Жодних запитань щодо того, хто має приймати рішення, не було.

— Отам і ставити намети, босе? — спитав Шаффер.

— Так. — Для Шаффера, подумав Сміт, звання «бос» вище, ніж «майор» або «сер». — Потім — гаряча їжа, кава, й спробуємо зв'язатися по рації з Лондоном. Згорніть цю линву, Крістіансене. Не варто на світанку привертати увагу допитливих мешканців «Шлосс Адлера» з біноклями.

Крістіансен кивнув головою і почав згортати линву. Коли її вільний кінець поповз угору, до скоби, Сміт раптом скрикнув, кинувся до Крістіансена й ухопив його за руку. Той здивовано глянув на Сміта.

— О Боже! — Сміт потер долонею чоло. — Це мало не сталося!

— Що? — швидко перепитав Шаффер.

— Ви, двоє! Швидко підсадіть мене вгору, поки я ще можу дістати цю бісову линву.

Його підсадили вгору. Сміт ухопився за кінець, потягнув його до себе, разом із линвою стрибнув на землю й ретельно, дуже ретельно зв'язав обидва кінці линви.

— А тепер, коли ви вже майже скінчили, чи не можна спитати… — ввічливо почав Торренс-Сміт.

— Рація, — з полегкістю зітхнув Сміт. — У нас був лише один список частот, паролів і кодів. З міркувань безпеки. Так от, цей список залишився на тілі сержанта Геррода.

— А це нічого, якщо я теж розвалю собі там голову? — поцікавився Шаффер.

— Я дістану його для вас, коли хочете, — запропонував Крістіансен.

— Дякую, але тут винен я і зроблю це сам. Між іншим, я чи не єдиний з-поміж нас, хто займався альпінізмом, принаймні так мені сказав полковник Вайат-Тернер. Тож мені здається, що всім вам підійматися було б трішки важче, ніж спускатися. Але не варто квапитися. Спершу відпочиньмо й поїмо.

— Якщо це все, що ти вмієш, — звернувся Шаффер до Торренс-Сміта, — то треба оголосити тобі останнє попередження. — Він пошкріб ложкою дно своєї металевої миски й додав: — Мене виховали в добропорядній християнській родині, тому я не можу сказати вголос, що мені нагадує ця їжа.

— Я тут ні при чому, — виправдовувався Торренс-Сміт. — Нам запакували не ті консервні ножі. — Він помішав ложкою непевного кольору гуляш, що парував у казанку на газовій пальничці, й обвів підбадьорливим поглядом людей, що сиділи колом у напівтемряві намету. — Чи не бажає хтось добавки?

— Він ще й жартує, — суворо промовив Шаффер.

— Почекайте, ось скуштуєте його кави, — зауважив Сміт, — і ще здивуєтесь, що вам не сподобався гуляш. — Він підвівся, вистромив голову з намету, подивився, яка погода, і, повернувшись, промовив: — Це може забрати в мене годину. Але якщо там, нагорі, увесь цей час падав сніг…

Усі в наметі споважніли й закивали головами. Справді, якщо нагорі падав сніг, то на пошуки сержанта Геррода може піти чимало часу.

— Погана ніч, — зітхнув Шаффер. — Я вийду й подам вам руку.

— Дякую, в цьому нема потреби. Я сам піднімуся й сам спущуся. Линва довкола скоби — це, звісно, не ліфт, але вона зробить усе, що треба, а двоє чоловіків у цьому випадку нічим не ліпші від одного. Але я скажу, що ви можете тим часом зробити. — Він вийшов і невдовзі повернувся з рацією, яку поставив перед Шаффером. — Я не хочу видиратися нагору й шукати записника з кодами та шифрами лише для того, щоб потім дізнатися, що тут якийсь дурень сів на рацію і зламав її. Стережіть рацію краще, ніж власне життя, лейтенанте Шаффере.

— О так, так, сер! — поважно відказав Шаффер.

З льодорубом і кількома скобами, причепленими на груди, Сміт надійно прикріпився до линви — як і минулого разу за допомогою двох петель і ременя, — взявся за її вільний кінець і почав видиратися нагору. Смітові слова про те, що це справа лише для альпініста, не зовсім відповідали дійсності, позаяк власне альпіністської майстерності вона потребувала небагато. Фізичної сили теж. Більшу частину шляху він пересувався прямовисною скелею вгору, тримаючи ноги майже перпендикулярно до тіла. На виступах він закріплював вільний кінець линви й відпочивав, доки сила поверталася до м'язів рук та ніг, що надсадно боліли. Коли він нарешті перевалився через край верхнього плато, захеканий і змокрілий, наче в сауні, то був майже геть знесилений: Сміт забув про те, як високогір'я діє на людину, не призвичаєну до нього.

Кілька хвилин він лежав долілиць, доки дихання й пульс трохи повернулися до норми. Потім підвівся й оглянув скобу, крізь яку була перепущена линва. На перший погляд вона трималася надійно, але Сміт про всяк випадок кілька разів добряче вдарив по ній льодорубом, потім вивільнив ноги з петель й міцним вузлом зав'язав кінець линви на скобі. Після цього він відійшов на кілька футів від краю плато, розчистив сніг і легенько забив у скелю одну зі скоб, які приніс із собою. Перевірив, чи не важко її виймати. Не важко. Тоді Сміт намотав на