Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій
На Сході не торгуватися неможливо. Якщо ти не торгуєшся, тебе не поважають. Європейцям, до яких я маю нахабність належати, важко звикнути до такої системи товарно-грошових відносин. Ми знаємо, що в кожного товару є своя ціна, вона написана на ціннику, а торгуватися — непристойно навіть на базарі. Але торг — політика не покупця, а продавця. Саме продавець на Сході веде таку політику, тому що для нього робота в магазині або на базарі — не просто робота, до якої він тяжко йде і з якої він ще важче повертається, для нього ця робота — життя, яке він проводить у своїй лавці, попиваючи каву чи чай, граючи із сусідами в нарди, дивлячись телевізор, обмінюючись новинами і спілкуючись із покупцями. Кожного, навіть такого залітного птаха, як я, вони намагаються зробити своїм комерційним другом. Вони торгують легко, і тому продають багато, їхня торгівля — великий оборот і широкий асортимент з невеликою ціною, наша торгівля — велика націнка і малий оборот. У кожній східній країні щодо цього є свої традиції, але спільним лишається одне — ти маєш поговорити про товар чи послугу перед тим, як придбати. І не треба боятися торгу: продавець ніколи не опустить ціну нижче собівартості, ваша мета — дотягнути його до цієї риски за допомогою нескладних переговорів, тонко відчуваючи, де межа. Це гра, яку вам пропонують, і неввічливо в неї не пограти. Але це я усвідомив уже потім, повештавшись базарами Дамаска, Халеба і Стамбула, а тоді я відповів цілком механічно, з елементарного бажання заощадити власні кошти.
120 кілометрів до Петри по дорозі покійного короля Хусейна, що йде нижче рівня моря, про що гордо повідомив таксист, ми проїхали досить швидко. Він навіть пригостив за власний кошт кавою — таке між мною і таксистами трапилося вперше. І хоча я кави не люблю, у цьому придорожньому кафе вона видалася дуже смачною. Була в нас ще одна коротка затримка — таксист зупинився на узбіччі, вийняв зеленого килимка і почав молитися. Мені стало ніяково — я стояв біля жовтої машини і не знав, куди себе подіти. Вигляд людини, яка молиться, стоячи на колінах за три метри, викликав досить суперечливі почуття. Я не знав, як реагувати, але таксист, закінчивши короткий намаз, наче нічого й не було згорнув килимок, і ми рушили далі. Швидко стемніло, та, незважаючи на важкий день, спати я не міг і всю дорогу думав про кам’яні могили, кам’яну мапу, кам’яне Небо і кам’яну воду. Я ретельно вивчив інформацію про Йорданію і мав деякі здогади, але таки сподівався, що в готелі на мене все ж хтось чекатиме, можливо, і сам батько. Я передчував зустріч з ним буквально за годину, і ця думка так захопила мене, що я не помітив, як ми в’їхали в Петру, навіть пропустив табличку з назвою населеного пункту, в які так уважно вдивлявся весь час крізь темряву і швидкість. «Ти знаєш, де готель “Валентина”?» Таксист кивнув головою: «Я все тут знаю».
«Є лише одне ліжко — у чотиримісному номері. Там живуть дві японки і один японець, — сказав доброзичливий чоловік на ресепшені. — У вартість входять вечеря, Інтернет; завтра о сьомій ранку ми вас відвеземо до Петри, а о п’ятій вечора заберемо до готелю на автобусі. Ні, про вас ніхто не запитував, пробачте...» Звичайний невеличкий придорожній гест-хаус, у якому повно молодих подорожувальників. Вони робили свої справи: хто сидів в Інтернеті, хто пив чай або каву, хто гортав довідники. Веселі, розкуті та впевнені, вони вільно спілкувалися англійською, а я майже нічого не міг зрозуміти, скуто дивився спідлоба, навіть коли почув знайомі слова: розмовляли три біляві дівчини, типові польки, але я не наважився навіть познайомитись. Маленький Вавилон, у якому я почувався, наче вовк у курнику, — незграбним утомленим дикуном.
Я піднявся до кімнати. Японці, уважно і зосереджено, як і належить японцям, сидячи на ліжках підібравши під себе ноги, читали товстелезні довідники. Я привітався, зняв футболку, джинси і ліг спати. Як довго вони ще мордували свої книжки, я не знаю, та зрештою з’ясувалося, що японці — зовсім непогані люди. Не всі, звісно, поки що ті троє.
Оглядати славетне давнє місто невідомо куди зниклих набатійців ми вирушили на мікроавтобусі разом. Я вийшов на вулицю з готелю першим і за доброю українською звичкою зайняв місце на передньому сидінні. У салон набилося повно людей, проте автобус їхати не бажав. Із-під капота йшов густий пар, і молодий водій, мовчки вчепившись у кермо, перелякано на нього дивився. «Радіатор!» — сказав я йому. «Що?!» — зойкнув він. «Я кажу, дірка в радіаторі, йолопе!» — «Ні, не може бути!» — «Не проблема, зараз заведеться!» — сказав я, і автобус, паруючи, справді рушив. Японки шанобливо подивилися на мене крізь дзеркало заднього виду. Це був мій перший — очі в очі — візуальний контакт у подорожі. Зазвичай в очі ніхто не дивиться, навіть при близькому знайомстві.
Коли питають, що найбільше мене вразило в Петрі, то я відповідаю — квитки. Точніше, ціна на квитки — двадцять доларів за вхід. Та за таку ціну вони танцювати там повинні, подумав я, але танцювати ніхто й не намагався, навпаки, усередині бедуїни робили все можливе і неможливе, щоб зідрати ще кілька динарів або доларів. Але без особливого успіху, я твердо дотримувався формули батька: «Проїхати й побачити якомога більше, витратити якомога менше».
Ті двадцять баксів варті Петри. Телепередача, яку я колись бачив, — одне, а витоптати ці каміння й пісок ногами — зовсім інше. Я навіть не описуватиму це грандіозне місто, вирізане і збудоване у скелях, — зупинюся лише на двох епізодах, пов’язаних із жінками. Епізод перший — мала кореянка Люсі. Звали її,
