Експансія-I - Юліан Семенов
Однак за кермом старенького «шевроле», взятого, як виявилося, напрокат, сидів не кабальєро, а дівчина. Вона вискочила з машини, схопилася за голову й закричала:
— Якого чорта ви їздите, як стара баба?!
— Якого чорта ви женете, як псих? — у тон їй відповів Роумен, відчинивши дверці «форда», але з машини не вийшов.
У дівчини все обличчя було вкрите веснянками, ніс кирпатий, очі голубі, довге чорне як смола волосся здавалося перукою, вона прямо-таки мусить бути блондинкою.
«Мабуть, скандінавка, — подумав Роумен. — Саме той стиль жінки, який мені подобається, і знову веснянки, ну ніби на загад».
— Що мені робити в цьому чортовому місті?! — бідкалася дівчина. — Я не знаю їхньої мови, що мені робити?!
— Платити мені гроші, — відповів Роумен, — й забиратися звідси, поки не приїхала поліція. Тут за порушення правил саджають в холодну.
— Як я поїду?! — все ще не вгамовувалася дівчина. — На чому?! Та вилізьте ви нарешті зі своєї чортової машини! Що, у вас броньована сідниця?! Я радіатор розбила!
Роумен виліз; ніс «шевроле» справді було розплющено.
— Треба штовхати до тротуару, — порадив Роумен. — Платіть за те, що пом'яли мій бампер, тоді допоможу.
— Більше нічого не хочете?! Це ви мені платіть! Ви різко загальмували, тому я і врізалася у вас.
— А може, я це зробив навмисне? Хотів одержати з вас страховку. Звідки ви знаєте?
— Як вам не соромно! Допоможіть мені!
Роумен подивився на бампер своєї машини, пом'ятий був не дуже, але без поліцейського протоколу майстерня навряд чи візьметься ремонтувати по страховці, вимагатиме, щоб заплатив готівкою, правда, можна всучити пару пляшок віскі хазяїнові; чорт з ним, дам віскі; дівчина гарна, не можна завжди проходити мимо того, що здається тобі мрією; ти не знаходив собі місця після Бургоса, коли втратив ту руду; зараз втратиш цю чорну; помреш бурлакою зі своїм сварливим характером, нічого, Харріс почекає, нехай відмокне у ванній.
— Вивертайте кермо, — сказав Роумен. — Тільки-но загориться червоне світло, почнемо штовхати. Шофери істерично сигналитимуть, але ви не звертайте уваги, кричіть їм «ходер» і штовхайте собі свою лайбу.
— Що таке «ходер»?
— Це значить «займатися любов'ю».
— Краще вони допомогли б нам, а не їхали займатися любов'ю…
Вони зрушили машину з місця, далі вона легко пішла під уклін. Роумен крутив кермо, кричав шоферам «уно моментіко», дівчина голосно повторяла «ходер», вулиця сміялась, хоч водії все ще сигналили.
Поставивши машину біля готелю, Роумен іще раз оглянув «шевроле», вода з радіатора й досі цебеніла тонким струмочком.
— Що робити? — спитала дівчина розгублено.
— Ходімо відженемо мій «форд».
— Ідіть самі, у мене в машині багаж.
— Іспанці не крадуть.
— Так я вам і повірила! Мені дідусь казав, що вони всі злодії.
— Він хоч раз був тут?
— Ні, але він був дуже начитаний.
Роумен аж скорчився від сміху; він сміявся, як завжди, беззвучно; махнув рукою і побіг до «форда». Коли дали червоне світло, він, порушивши всі правила, перетнув вулицю й запаркував свою машину біля «шевроле» дівчини.
— Перетягайте багаж до мене, — сказав він. — А там вирішимо, що робити.
— Це ви перетягайте мій багаж! Розбили машину й зразу починаєте експлуатувати нещасну дівчину.
— Покажіть-но зуби…
— Що?! Я розбила рот?!
— Ні, просто я хочу побачити, які у вас гострі зуби.
Дівчина всміхнулася; усмішка в неї була несподівана, обличчя одразу змінилось, лоб розгладився, стало видно, який він великий і випуклий; зникли ранні зморшки біля продовгуватих голубих очей; ніякої косметики; але вона не така вже й молода, як мені здалося спочатку, подумав Роумен; їй не двадцять, як я гадав, ось-ось тридцять; тим краще, дівоча необізнаність передбачає в партнерстві юнацьку недосвідченість, а мені незабаром сорок…
Він допоміг їй перетягти баул, чемодан і велику полотняну сумку, на якій було вишито два слова: «Норвегія» й «Осло».
— Я — Пол Роумен, а як вас звати? — спитав він.
— Крістіна Крістіансен… Кріста…
— Давно з Осло?
— Звідки ви знаєте, що я звідти?
— Я працюю дедуктивним методом Шерлока Холмса.
— Ні, правда…
— А сумка чия? — він кивнув на заднє сидіння. — Там же про вас усе написано.
— Так я можу бути з Канади… А сумку я просто купила в Осло.
— Я канадців впізнаю за милю, — сказав Роумен. — У мене є друг, який виховувався у Квебеці… Що мені з вами робити? З'їздимо до вашої страхової компанії?
— А я й не знаю, де вона…
— Покажіть документи на машину.
— Вони залишилися в машині.
— Принесіть.
І фігурка в неї чудова, подумав Роумен, от пощастило, га? Я відчуваю постійну порожнечу навколо себе; після того як повеселишся з французькими гастролерками, які обслуговують іноземців у «Рітці», стає ще самотніше, хоч вовком вий. А з цією дівчиною мені раптом стало спокійно, я відчув себе живою людиною, мені захотілося забути Брунна, нацистів, Харріса й поїхати з нею в село, посидіти в невеличкому кафе, діждатися вечора, коли люди почнуть співати свої чудові пісні, самому заспівати разом з ними і її навчити, як треба допомагати собі чути ритм, виляскуючи його сухими спритними пальцями.
— Ют, — сказала Кріста, даючи йому документи. — Я не розумію іспанську, ми з хазяїном гаража розмовляли жестами.
— Тут це небезпечно, — посміхнувся Роумен і ввімкнув двигун. — Особливо з вашою фігурою.
— Я займалася японською боротьбою.
— Гаразд, продовжуйте нею займатися, — сказав Роумен, розглядаючи пожмакані папери, які фірма по аренді машин вручила Крістіні. — Їдьмо до них, там усе врегулюємо. Скільки ви їм заплатили?
— За три дні…
— Я запитую про гроші, а не про дні.
— Двадцять доларів.
— Вони взяли у вас долари?
— Звичайно.
— Це тут заборонено. Вони мусять брати тільки песети.
— Чому?
— Щоб зміцнювати престиж власної валюти й покласти край спекуляції на чорному ринку… Ви чим займаєтесь?
— Пишу дисертацію.
— Про що?
— Про казна-що. Інтегральні залежності…
— Що?!
— Я не хочу про це говорити! Мені ця математика остогидла, як ромашкові таблетки! Я не хочу згадувати про те,
