Чорний вершник - Володимир Кирилович Малик

— Не стріляйте! — гукнув Арсен. — Я маю ярлик мурзи Кучука!

Його вмить оточили.

— Хто такий? Звідки? Покажи ярлик! — залунали голоси. Арсен витягнув з кишені цупкий аркушик пергаменту і підняв над головою.

Запала тиша. Три схрещені чорні стріли — родовий знак Кучука — подіяли безвідмовно.

— Куди простує козак? — спитав молоденький чорнобровий татарин.

— До мурзи Кучука.

— О! — тільки й вихопилося у того.

— Але я не сам, зі мною — мої побратими. — І Арсен показав назад, де з-за горба поволі виїжджали його товариші.

Молоденький татарин щось тихо сказав двом вершникам, і ті помчали назустріч запорожцям.

— Із чим же козаки простують до мурзи Кучука?

— Про це ми скажемо самому мурзі, — спокійно відповів Арсен.

— Ти можеш і мені сказати. Я його син — Чора! Арсен здригнувся і чіпко уп'явся поглядом у юнака. Так от у чиїх руках Стехаї Ось хто захопив її підступно в Немирові і завіз у далекий Буджак!.. Йому зразу ж, в цю хвилину, хотілося дізнатися, що з сестрою, де вона, чи жива-здорова, але, помітивши на собі десятки допитливих поглядів, стримався. Натомість сказав:

— Дуже приємно зустрітися з сином славного Кучука. Але про те, з чим ми їдемо в Буджак, скажемо самому мурзі. Чора нахмурився.

— Тоді поспішімо до батька… Він на переправі. Під'їхав Палій з козаками, і всі гуртом, у супроводі Чори, рушили до Дністра.

Кучук стояв на пригірку і стежив за тим, як його воїни вплав переправлялися через широку бистру ріку. Побачивши запорожців, що прямували до нього, він здивовано підвів брови.

— До тебе, батьку, — сказав Чора підходячи. — Мають ярлик…

— Ярлик?.. Чий?..

— Твій.

— Але я ніколи не давав ярлика тим невірним собакам, хай ію-милує мене аллах! — В очах мурзи спалахнув гнів.

— Ярлик давала твоя дружина Варвара-ханум, мурзо, — виступив наперед Семен Палій.

— Варвара-ханум? — Кучук не зміг приховати подиву і глянув на сина. — Але як вона посміла зробити це?1

Чора зблід, бо боявся батьківського гніву. Йому ще й зараз у пам'яті той день, коли батько, дізнавшись про зникнення Стехи і двох невільників, мов несамовитий кинувся до дружини з піднятими кулаками. Очі його шалено блиснули, з вуст зірвався не крик, а якийсь страшний звірячий рик. Здавалося, ще одна мить — і він ударить Варвару-ханум… Чора пам'ятає, як напружилась мати, як гордо підвела свою красиву голову в обрамленні важких русявих кіс, ждучи того удару, як дивним сяйвом блиснули її голубі очі… Одного він не пам'ятає — яка сила кинула його, мов пружину, вперед. Він затулив собою матір і рвучко підняв руки в ту мить, коли батькові кулаки вже звелися над нею…

І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм'як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.

З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, — був привітний, веселий, добрий.

І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.

— Не гнівайся, мурзо, — спокійно промовив Палій. — Краще приймай гостей!

— Гостей?..

— Так. Усюди, у всіх краях і в усіх народів, коли прибуває брат дружини, його вітають, як найближчого родича і бажаного гостя…

Кучук похмуро глипнув на козака.

— Не розумію…

— Ну, звичайно, не розумієш, — усміхнувся Палій, — бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди — ні її, ні батьків, ні братів… Тож звідки тобі знати п брата?

Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.

— Невже ти брат Варвари-ханум?

— Так.

— Семен?

— Так.

— Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара-ханум розповідала про тебе… Ну, будь здоровий, Семене Гурко! — Мурза простягнув руку.

— Семен Палій…

— Що?.. Семен Палій?! — Кучук був вражений. — Але ж… Семен Палій — то погромитель кримчаківі Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…

— То що? Наказав би голову відтяти?

— Наказав би!

— Дякую за відвертість… Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра — твоя дружина… А це що-не-будь та означає!

— Безперечно.

— Тоді, родичу, приймай гостей!

Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.

— Але… — він зам'явся.

Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.

— Ти зібрався на Україну? Той прямо глянув у вічі Палієві.

— Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…

— І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?

— Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші — все знадобиться! — В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.

— Ви чуєте, хлопці? — звернувся Палій до своїх товаришів.

— Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! — вигукнув, виїжджаючи наперед. Арсен. — Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?

На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.

Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:

— Чорний вершник?! І ти тут?

— Тут, мурзо, — спокійно відповів Арсен.

— Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!

— Я знаю це.

— І все ж ти посмів приїхати сюди?

— Як бачиш, мурзо.

— Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають — башку знесуть!

— І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! — суворо сказав Палій.

— Чому?

— Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою та зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? — він повернувся до Чори. — І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, — всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі — не всім відомо…

Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.

— Тату, козак правду каже…

— Не козак, а дядько, —