Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
В апартаментах тихо і безлюдно. Обабіч просторої вітальні, яку тепер перетворено на приймальню директорів фірми, два кабінети — для Хорста і Гуго. Перший іменується генеральним директором, другий — директором-розпорядником, але обидва сидять у Зальцкаммергуті і щось там перебудовують, завозять, наглядають за монтажем обладнання для експериментальної лабораторії, яку вирішили влаштувати в підвалах замку. Юта просилася поїхати з ними, але Гуго наполіг, щоб вона залишалася в офісі. Хтось же повинен репрезентувати фірму перед тими, на кого справить враження попередня реклама. Інформація в газетах, стаття в економічному віснику, прозорі натяки на інтереси промисловості, які в найближчому майбутньому має задовольняти нова фірма, навіть виступ по радіо генерального директора поки що не розбудили бажаної цікавості. Однак Гуго не втрачає надії і запевняє Хорста, що коли буде товар, з'явиться і покупець. А поки що летять гроші Торнау. Він платить за обладнання, яке закуповують у Швейцарії, Італії і навіть Англії, платить інженерам і робітникам, платить за цей особняк і її туалети, які замовляє в Парижі. До неї Хорст ставиться з підкресленою увагою і ніжністю, яка її трохи лякає і насторожує. Щось більше за братнє почуття вгадується за його поглядами, бажанням зробити їй приємне, розважити. А ці щоденні дзвінки до неї сюди в офіс і просто в номер готелю «Ріц», де вона зараз мешкає. Він хоче, щоб вона не забувала про нього, щоб пам'ятала й чекала. В розмові завжди підкреслює, що тільки вона розуміє його, що тільки їй він може звіритись в усьому. Все те їй більш ніж приємно, вона вже не знаходить собі місця, коли тих дзвінків довго немає.
Задзвонив телефон. Юта здригнулася. Рука зняла трубку. Приємний баритон просив призначити йому аудієнцію у пана Торнау. Вона відповіла, що пана генерального директора зараз немає в місті. Тоді баритон представився агентом американської корпорації «Брати Стінеси і К°» і попросив дозволу відвідати офіс і дещо уточнити в розмові з секретарем генерального директора. Баритон так ввічливо домовлявся про зустріч, що вона не відмовила. Сидіти одній в чотирьох стінах, копатись у власній душі, гризти себе за почуття до Хорста, які вважала непристойними і перед якими не мала сили вистояти, така перспектива була не з приємних. Знала вона й те, що корпорація мільярдерів Стінесів цікавить Хорста, адже в цінних паперах фельдмаршала, які дісталися йому у спадок, левину долю капіталу становлять акції саме цієї компанії. До того ж це був представник першої американської корпорації, яка сама виявила інтерес до їхньої фірми. Вже одного цього, згідно з інструкціями Гуго, яких вона мала дотримуватись, було досить, щоб приязно поставитись до власника приємного баритона.
Містер Єнсен Кебот, високий, широкоплечий блондин, здавалося, зійшов з обкладинки модного ілюстрованого тижневика «Штерн», який лежав на краю її стола.
— О, все тут у вас о'кей! Ви маєте смак, фрейлейн, — сказав гість, з цікавістю розглядаючи пасторальні картинки з пастухами і пастушками, вигаптуваними руками баварських майстринь. — Це просто музейні цінності… Хто тут мешкав до того, як фірма орендувала будинок?
— Барон фон Дітц. Ще до капітуляції… Потім він, здається, загинув у Альпах. Будинок фірмі здала в оренду його вдова.
— Так, так… У вас чарівні очі, фрейлейн… Пробачте, як дозволите вас називати?
— Юта… Що вас іще цікавить, містере Кебот?
— Характер діяльності фірми.
— Штучні алмази.
— Що, що?!
— Прошу, ознайомтеся з проспектом, — вона взяла кілька скромно оформлених проспектів і подала американцеві. Той одразу занурився в текст і, поки не прочитав до кінця, не підняв голови.
— Це сенсація! Штучні алмази в Баварії?! Про це треба негайно…
— Не поспішайте, містере Кебот, днями фірма влаштовує прийом, де все, про що ви зараз читали, буде проголошено офіційно. Ось щойно видрукувані запрошення. Залишилось поставити дату і час. Прийом передбачається провести в Зальцкаммергуті, в родовому замку мого патрона, барона Хорста фон Торнау.
Слова Юти справили на гостя дивне враження, він наче поменшав, став вужчим у плечах, і голос з оксамитового баритона зазвучав тенором.
— Сподіваюсь, ви посприяєте мені, фрейлейн Юто… Я був би вам вельми вдячний, якби отримав запрошення на цей прийом. Справді, чи варто турбувати барона фон Торнау зайвими візитами, чи не краще послухати його там, у родовому замку. Послухати й передати вітання від Спостережної ради корпорації і особисто від братів Стінесів, які з таким сердечним теплом завжди згадують старого фельдмаршала… Адже раз побачити краще, ніж сто разів почути. Ох, здається, я зовсім заплутався. Побачити, почути…. Скажу відверто — це так несподівано — штучні алмази! Навіть у Штатах про них говорять пошепки, а тут проспекти, прийоми, офіційні заяви!
Юта вже шкодувала, що до часу розкрила плани фірми, проте особливо хвилюватися з цього приводу, здавалось, не було підстав. Проспекти й запрошення друкувалися не для того, щоб їх ховати від людей. Правда, Хорст сказав, що поки не буде справжніх результатів, варто помовчати. Та хіба з такої справи можна зробити таємницю, коли вже про неї навіть за океаном пронюхали й надіслали свого агента. Він аж тремтить від бажання негайно побігти і вдарити телеграму Спостережній раді американо-німецького концерну.
— Можете бути певні, містере Єнсен, запрошення на прийом ви матимете, дозвольте лиш записати ваші мюнхенські координати.
— Прошу, прошу… Готель «Ріц», номер одинадцять — двадцять два. Записали? От і гаразд… То я сподіваюсь… Дозвольте ручку…
— На все добре, містере Єнсен. Єдине, що я вам порадила б — не поспішайте телефонувати вашим шефам. Зробіть це після того, як побуваєте на прийомі в замку Торнау. Я маю
