Українська література » » Експансія-I - Юліан Семенов

Експансія-I - Юліан Семенов

Читаємо онлайн Експансія-I - Юліан Семенов
Штірліц не любив, коли цю селянську, що шкварчала в маслиновій олії, страшенно смачну страву перекладали на тарілку, втрачалося саме те, що надавало картоплі, яйцям, шматочкам хамона й зелені єдиної, зовсім нової якості.

— Яке вино ти питимеш, Естіліц?

— Біле.

— У мене немає білого… Є тільки тінто. Й пляшка «росадо», торішнє, з Памплони, з Сан-Ферміна…

— Ти була минулого року на фієсті?

— Я кожного року буваю на фієсті. І біжу по кальї Естафета, щоб не відчути себе старою.

— Я випив би «росадо» за зелену, яка ніколи не буде старою.

— А я вип'ю за те, що ти повернувся…

— Я ще не повернувся, зелена. Я просто провідав тебе. А потім поїду.

— Але ж ти запросив мене до себе?

— В гості, — сказав Штірліц. — Я покажу тобі Мадрід так, як його ніхто не покаже.

— Я ж ні на що не претендую, Естіліц. Я просто щаслива, що бачитиму тебе… Інколи… Коли приїжджатиму до тебе в гості… Дай мені це право.

— Не сердься.

— Я радію. Я тільки радію, чому ж я маю сердитись?

— Не обманюй мене.

— Інакше буде дуже погано. Жінка повинна завжди обманювати чоловіка, вона мусить бути така, якою він хоче її бачити, вона мусить усе приховувати в самій собі, лише тоді вони будуть щасливі й ніколи не стануть тягарем одне для одного.

— Я не думав, що ти така мудра.

— Я зовсім не мудра. Просто я можу бути з тобою такою, яка є. Раніше я не могла бути такою. Треба було, щоб минули роки і щоб я усвідомила, хто ти і що важиш у моєму житті, щоб я стала сама собою, коли говорю. Раніше я була дурна, боялася сказати те, що думала. Я завжди говорила те, що треба, а не те, про що думала. Хай їй грець, тій школі, яка робила все, щоб навчити нас бути як усі, обстругати, наче колоду… А як можна любити гладеньку, безлику колоду? Поети оспівують деревця й квіти, а не колоди. Але, на жаль, ти починаєш розуміти, що треба бути собою, справжньою, а не такою, яку хочуть бачити оточуючі, коли вже пізно, життя минуло, все кінчилось…

Штірліц підняв свій келих з легким рожевим вином, потягся до Клаудії, цокнувся з носом, випив, знову витяг сигарету.

— У мене є пуро, — сказала Клаудіа. — Я дам тобі пуро після кави.

— Я їх терпіти не можу, чесно кажучи. Пригощай ними тих, хто любить міцний тютюн.

— Навіщо ти мене образив?

— Я? Ні, я не збирався тебе ображати. Я теж дуже хочу бути таким, який є. Тому сказав, як подумав, а не те, що мав би відповісти вихований кабальєро.

— Ти приїжджатимеш до мене?

— Так.

— Часто?

— Не знаю.

— Ти й раніше ніколи не відповідав напевне, Естіліц.

— Це погано?

— Тоді — дуже. Мені ж тоді було тридцять, і тому я вважала себе молодою, а всі молоді хочуть певності, щоб неодмінно в церкву, а потім діти в домі, багато дітей, а потім, а потім, а потім… Отож-то й воно… Найвища певність саме й полягає в непевності, постійна надія на те, що от-от станеться чудо.

— Зручно. Коли ти прийшла до цього?

— Після того як мала безліч пропозицій на певність… Та й цей Роберт Харріс… Така певність гірша за самотність, адже коли вдвох, а тобі з ним погано, тоді навіть і мріяти ні про що не можна… Відчай, крах надій, рання старість, та ще в країні, де розлучення заборонено законом.

— Дозволять.

— Ніколи. Де завгодно, тільки не в Іспанії.

— Дозволять, — повторив Штірліц. — Отже, коли виникне пристойна пропозиція — погоджуйся.

Жінка допила своє вино, дуже акуратно поставила келих, немов боялася розбити його, й запитала:

— Я можу тобі чимось допомогти?

Штірліц довго мовчав; запитання було несподіваним; відповів неохоче, ніби опирався сам собі:

— Можливо… Тижнів через два я повернусь. Або ти приїдеш до мене. Добре?

— Звичайно.

— Треба подзвонити на вокзал, дізнатися, коли останній поїзд на Мадрід.

— Не треба дзвонити. Я вже послала туди Хосефу. Вона зараз повернеться. Останній поїзд відходить на світанку. Ходімо, я покладу тебе, щоб ти часом знову не впав під стіл, у тебе зовсім хворі очі.

— Ходімо, — сказав Штірліц, — Тільки розбуди мене, добре? А то я не зможу заснути. Я мушу повернутися в Мадрід, розумієш? Мушу. Хоч я не хочу туди повертатись, якби ти знала, як я не хочу цього…

… Через тиждень до Бургоса приїде бразильський історик ду Баластейруш. Він поселиться в готелі «Прісіпе піо» й заявить у поліцейській дільниці, куди його люб'язно запросять, перш ніж дати вид на проживання строком на сорок п'ять днів, що тема його роботи, замовлена університетом Ріо-де-Жанейро, називається «Історія будинків Бургоса, зведених до початку XIX століття».

Таке пояснення цілком задовольнить відділ реєстрації іноземців; Баластейруш з натхненням порине в свою справу, почне робити виписки із старовинних проектів, копіювати креслення, фотографувати фасади найцікавіших будинків, гортати домові книги, зокрема й ту, де було прізвище Клаудії.

Після повернення в Мадрід (тільки звідти відправлявся літак за океан) він передасть Полу Роумену відомості про те, що в період з серпня 1936 року по січень 1938-го в апартаментах сеньйори Клаудії Вілья Бьянкі, яка працювала тоді в особливому відділі генерального штабу армії каудільйо Франко, проживав підданий «Великої Римської імперії німецької нації», дипломований інженер Макс фон Штірліц, що народився 8 жовтня 1900 року, паспорт SA-956887, виданий рейхсміністерством закордонних справ 2 травня 1936 року в Берліні, на Вільгельмштрасе, 2.

Перевірка, що її провели з допомогою мадрідських контактів Пола, підтвердить достовірність інформації, яку одержав платний агент військової розвідки США.

На запит, надісланий до Вашінгтона з приводу того, чим займався особливий відділ генерального штабу в Бургосі наприкінці тридцятих років, відповідь прийде певна й недвозначна: контррозвідувальною роботою серед іноземців, акредитованих при генералові Франко.

РОУМЕН-І

Коли від парку Ретіро йдеш униз до Сібелес, треба неодмінно притискатися до фонтана, якщо ти хочеш повернути в напрямі до Аточі, а йому треба було потрапити саме туди, бо Роберт Харріс, що напився минулої ночі до самісіньких риз, просив Пола заїхати по нього в готель «Феліпе кватро» й пообідати разом. «У мене синдром похмілля, світ не милий, рятуйте, Макса ще й досі немає в ІТТ, я вмираю».

Роумен насамперед подзвонив в ІТТ, йому сказали, що доктор Брунн уже працює в архіві, від серця відлягло — не втік, і він подався до Харріса — англієць був того вартий.

Час не квапив, Харріс точної години

Відгуки про книгу Експансія-I - Юліан Семенов (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: