Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Вночі дощ перестав, але Дубинський спав міцно і не знав, що вітер розігнав хмари і вертольоти піднялися в небо й шукають їх. Якби він знав це, давно б підкинув гілляччя в пригасле вогнище, й один з вертольотів уже помітив би їх, але вони спали обоє…

І все ж маленький, зовсім маленький димок од вогнища таки помітили з вертольота, й пілот про всяк випадок спрямував машину до озерця попід сопками, зрештою це могло бути пасмо приозерного туману, проте пілот був досвідчений і уважний, він узяв курс на цей ледь помітний димок, і тоді Дубинський прокинувся від гуркоту машини в небі…

Вони сиділи під квітучою яблунею за столом, застеленим цератою, пили пиво і їли раки. Якось воно все вийшло випадково: Котлубай повертався зі школи і, проходячи повз садибу голови, побачив, як шофер вивантажує з машини ящик з пляшками. Обминув «Волгу», трохи подивувавшись, — їхній голова не пив, та не встиг ступити й кількох кроків, як почув:

— Куди ж ти, Володимире Степановичу, йди сюди!..

Озирнувся. Голова в майці перегнувся через бильця ганку, махав руками.

— Гості в тебе?

— Нікого нема, просто хлопці раків наловили — і так пива захотілося… Заходь!

На столі вже лежала купа червоних, великих — один в один — раків. Вони ще парували, й пахло так смачно, що Володимир Степанович збагнув, чому їхнього голову потягнуло на пиво.

Біля раків, витягши ноги в грубезних кирзових чоботах, сидів його сусід Левко Шадура — завгосп сільської лікарні або, як він сам себе називав, заступник головного лікаря і знавець відомого навіть за межами села «Гапчиного напою».

Шадура налив усім пива, зневажливо відсунув порожню пляшку й виразно гмикнув. Голова підвів на нього лукаві очі.

— То я й кажу, — зрадів Левко, неправильно зрозумівши голову, — починати годиться не з пива… — Він спритно витяг десь із-під столу «екстру», хотів уже зірвати накривку, однак голова зупинив його:

— Я ж казав: тільки пиво.

— Але ж, Даниле Семеновичу, навіть лікарі не радять раптово припиняти.

— Ти диви… — єхидно посміхнувся голова. — Вже й лікарів залучив на поміч.

— Сам — заступник головного! — зареготав Котлубай.

— А що, погана професія? — образився Левко. — В культурному товаристві обертаємось.

Чи то пиво, яке він глибоко зневажав, чи те, що пляшка приємно обважнювала галіфе, а він не міг хильнути з неї, зіпсувало Шадурі настрій, і він причепився до Котлубая:

— Оце вчора приходить мій Гнат додому, я йому всякі вказаній по господарству, а він мені: отрутохімікати не можна застосовувати! З якого, питаю, часу ти проти нашої науки й передового досвіду? І чого вас у школі вчать? То ви розумієте, Даниле Семеновичу, — перегнувся Шадура через стіл до голови, — шмакодявка ця мені у відповідь: так і так, мовляв, сам Володимир Степанович казали нам, що людство може загинути від ДДТ. Я відповідаю: його ж у наших магазинах продають, і знов-таки руководящі органи зобов’язують використовувати, а хто такий ваш директор проти нашого рідного керівництва? Ну, я, звичайно, навчив його, як у батькових наказах сумніватися, а воно верещить і не згоджується з наукою. От я й питаю товариша директора, чому це дітей у школі навчають?

Голова посміхнувся, однак Котлубай зиркнув на нього суворо й мовив якомога серйозніше:

— У вас, Левку Тимофійовичу, дуже тямущий і гарний син. Та боязкий він, а коли відверто — забитий. Якщо й надалі битимете, скалічите дитину, а з хлопця люди можуть вийти.

— А ми що, не люди? Мій старий теж тримав мене у страсі божому й зробив людиною…

Шадура погладив себе по череву, й Володимир Степанович подумав, що навряд чи вони колись дійдуть спільного погляду на те, кого можна називати кращим представником роду людського. Встрявати в’ суперечку з Левком не хотілося, але пояснити йому хоча б найелементарніше треба було.

— Ми вчимо ваших дітей допитливості, — почав Котлубай серйозно, — і вмінню дивитись на життя своїми очима. Перш ніж зробити щось, дитина має осмислити, чи правильно чинить. Коли людина не робитиме цього, зупиниться наш поступ. Ось ви кажете, — ледь помітно всміхнувся директор, — давали синові якісь там вказанія… Коли хлопець усвідомить їхню доцільність, з більшою охотою й краще виконає їх.

Шадура засовався на стільці й рішуче витягнув з кишені галіфе чвертку.

— Як хочете, а я вже не можу! — грюкнув він пляшкою об стіл.

— Дозволимо? — засміявся голова.

— Нехай п’є.

Шадура націдив півсклянки. Трохи повагався й долив ще. Випив горілку зі смаком. Володимир Степанович осудливо подивився на нього й подумав, що робитиме все, аби син Шадури не пішов батьковим шляхом. Власне, він і працює отут в селі для того, щоб закладати підвалини майбутнього. Голова з його повсякденними турботами, правління, бригадири, сільрада — це сьогодення, їм усім нема часу зупинитись і подумати про завтрашній день, точніше, думають, та не завжди, бо не завжди їм під силу зробити щось для майбутнього. Біля витоків цього майбутнього стоїть він, Котлубай, бо ліпить з отих шмакодявок, як каже Левко, справжні характери, і принаймні два чи три прийдешніх покоління — це його, Котлубаєва робота.

Згадуючи іноді свої юнацькі рожеві мрії про інститутську кафедру, Володимир Степанович лише благодушно всміхався. Тепер ні за які скарби не пішов би туди, хоча вже пропонували, й неодноразово. Після війни обставини склалися так, що довелося залишитися в селі: батьки тяжко хворіли, а взяти їх з собою до міста не міг. Тоді шкодував, а нині вважає, що доля всміхнулася йому: має гарну дружину, п’ятеро дітей своїх і чотириста в школі й не уявляє, як би зміг прожити без цієї величезної сім’ї…

Левко, випивши склянку, подобрішав, і йому захотілося пофілософствувати, сказати щось розумне. Солодко гикнувши, Шадура почав:

— Оце ви кажете, щоб я не «вчив» свого Гната… І що люди з нього можуть вийти… Він і сам хоче