Прерії Арктики - Ернест Сетон-Томпсон

А наш провідник — підступний нащадок відомих негідників — виявився добрим, веселим і ввічливим чоловіком. Він виконав свою обіцянку й був задоволений отриманою винагородою. Можете говорити про нього, що завгодно, але тільки якщо мені ще раз доведеться відвідати ці краї, радо скористаюся послугами доброго старого Сузі.

ШОТЛАНДЕЦЬ АНДЕРСОН

Отже, ми повернулися в Сміт-Лендінг із палким бажанням організувати тривалу експедицію для вивчення бізонів на великій території, оскільки бачили тільки малий куточок.

Ми, зрозуміло, прагли потрапити в самісіньке серце великого бізонячого краю. І знову постала проблема провідника. Цього разу вона була не настільки гострою — завдяки оповідям Сузі місцеві мешканці перейнялися до нас неабиякою довірою та повагою. Поки вирішувалися проблеми, я провів деякі дослідження.

Що не кажи, а найцікавіші створіння — двоногі, здатні червоніти, і в мене був багатий вибір для їхнього вивчення. Найпомітніший із них — Томас Андерсон, чиновник Компанії Гудзонової затоки, що відав районом річки Маккензі. Його контора містилася у Форт-Сміт, за шістнадцять миль униз річкою, а в Сміт-Лендінг він приїздив у службових справах — сплавляти вантажі вниз річкою було небезпечно, й Андерсон отримав наказ переправити їх сушею. Як і більшість його побратимів по Компанії, він — шотландець.

Які чудові можливості були в цього чоловіка, як багато нового він дізнався про місцевих жителів — людей і тварин — і як мало цінував свої враження! Я поставив собі за мету записувати все, що мене цікавило, і тепер стисло викладаю найвизначніші спостереження з життя мисливців Півночі й тих, на кого вони полювали.

КУГУАР. Восени (здається, 1879 року) індійський трапер Огушен виявив сліди величезного кота біля озера Лак-дез-Куїнсі. Вони траплялися йому цілу зиму на південній затоці озера. Одного разу йому довелося побувати на тому місці, де хижак убив карибу. Після повернення на озеро в березні Огушен нарешті побачив звіра. Кугуар сам ішов назустріч мисливцеві. Звір був крупніший за рись і під час ходьби помахував довгим хвостом. Огушен застрелив хижака, але побоявся підійти до нього ближче, побоюючись, що це злий дух. Андерсон вважав, що то була пума, невідома місцевим індіанцям.

ТЮЛЕНІ. За словами Андерсона, в давні часи в озері Ашкеек бачили невеличких тюленів. З озера витікає річка Кіппева, яка впадає в озеро Теміскамі. Сам Андерсон тюленів не бачив, але місцеві індіанці розповідали йому, що п’ятдесят років тому тут їх водилося багато. Сама назва озера «Ашкеек» їхньою говіркою означає «тюлень». Тюлені, ймовірно, зимували біля води, яка не замерзає на порогах.

ПЕСЦІ. Їх часто бачили на озері Крі. Одного-двох ловили щороку. Час від часу їх ловили біля самого форту. У східній частині Великого Невільницького озера їх промишляють щорічно.

Узимку 1885 року Андерсон отримав призначення в Ніпігон. Дорогою шотландець мав проінспектувати форт Компанії на річці Олбані. Йому належало здолати тисячу двісті миль із провідником-індіанцем. У Ніпігоні шотландець найняв іншого провідника, котрий виявився хворим — він кашляв кров’ю. За три дні провідник сказав:

— Раз я обіцяв, йтиму, поки не помру, якщо не знайду тобі іншого провідника. В Уоабімігу живе один старий на ймення Омеегі, він знає дорогу краще за мене.

Омеегі, хоч і був дуже старий та слабував на очі, погодився супроводити Андерсона за умови, що вони йтимуть повільно. І вони вирушили до форту на озері Сент-Джозеф. Старий добре знав місцевість. Часом, зупиняючись, він прикривав очі рукою, дивився на землю, потім на небо й різко звертав убік. Він виявився людиною слова й привів шотландця на місце в призначений час.

За рік по тому Андерсон знову навідався в Уоабіміг та зустрів старого провідника. Той попросив подарувати йому нові сорочку й штани. У такий одяг тут зазвичай вбирають небіжчиків. Омеегі сказав, що вмре, коли сонце зійде над островом, тобто за тиждень. Зі старого посміялись, однак дали те, що він просив. За тиждень старий індіанець убрався в новий одяг і сказав:

— Сьогодні, коли сонце зійде над островом, я вмру.

Незворушно покурюючи люльку, він час від часу виходив зі свого вігвама й дивився в небо. Коли сонце зійшло над островом, він ліг біля вогню й за кілька хвилин умер.

Старого поховали — на превелике обурення його брата, який дізнався про похорон пізніше:

— Ви, блідолиці, живете тим, що народжує земля, тому в землю й ідете, а ми, індіанці, живемо тим, що бігає по землі, тому спимо останнім сном на деревах, — заявив він.

Андерсон повідав мені ще один приклад віщого дару в індіанців. 1879 року, коли він ще служив у Абітібі, з Монреаля зазвичай 2 січня вирушав санний поїзд і прибував до Абітібі 19 січня. Того року поїзд не прибув у належний термін. Люди хвилювалися, плани руйнувались. Індіанці порадили шотландцеві звернутися до «чаклунки» Маш-коу-тей Іш-куей. Вона була жінкою з прерій, індіанкою племені чінук, що жило на озері Стюарт.

Андерсон подарував жінці тютюн. Вона чаклувала цілу ніч. А вранці прийшла до шотландця та сказала:

— Санний поїзд застряг біля порогу, де відкрита вода. Сніг там глибокий, їхати важко, але завтра, коли зійде сонце, він буде тут.

Усе вийшло, як вона пророкувала.

Ця жінка була колись за службовцем Компанії Гудзонової затоки, народила йому трьох синів. Коли чоловік умер від віспи, їй призначили довічну пенсію. У той час, коли до неї звернувся Андерсон, їй було 75 років. Вона не раз підтверджувала свій пророчий дар.

Ось іще одна історія з життя індіанців, сумна.

Якось зимової пори сорок чи п’ятдесят років тому ціле село племені алгонкінів біля Уоабіміга вимерло від голоду. Живою залишилася тільки молода жінка з маленькою дитиною.

Вона пішла в Ніпігон, де сподівалася знайти допомогу. Жінка насилу добулася до маленького озера й виявила схованку на дереві. Там був кістяний рибальський гачок. Вона зробила вудку. Але без наживки вудка була марною. Плач голодної дитини допоміг матері зважитися. Одним ударом індіанка відітнула шмат м’яса від власного стегна, зробила тим самим ножем діру в кризі на поверхні озера, насадила наживку на гачок. Нагородою відданій матері стала чудова щука, яка поласилась на шматок скривавленої плоті. Жінка погодувала рибою маля, попоїла сама й залишила ще шматочок для іншої наживки. Так вона й жила біля озера, харчуючись лише рибою, до самої весни, а потім без пригод повернулася до людей.

Завершення історії не таке радісне. Хлопчик виріс, перетворився на дужого чоловіка, але незабаром жорстоко повівся з матір’ю, покинув її на схилі віку вмирати з голоду