Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

— Вона приземлилась вдаліше, ніж сержант Геррод, — коротко прокоментував Сміт. — Ходімо.

— Ми його поховаємо, майоре? — спитав Каррачола.

— Немає потреби. — Сміт похитав головою й показав променем ліхтарика на густий сніг, що й далі падав. — Під снігом він буде похований за якусь годину. Шукаймо наш вантаж.

— Тільки тримайте міцніше, Бога ради! — стурбовано сказав Томас.

— От халепа з вами, кельтами! — осудливо кинув Шаффер. — Нікому ви не довіряєте. Тобі немає чого тривожитися — твоє життя в надійних руках Шаффера й Крістіансена! Будь спокійний!

— Саме це мене й турбує.

— Якщо ми сповзатимемо донизу, — обнадійливо мовив Шаффер, — то не відпустимо тебе до останньої миті.

Томас кинув через плече останній сумний погляд і почав спускатися, занурюючись у круговерть завірюхи. Шаффер із Крістіансеном тримали вдвох його линву, а їх самих позаду тримала решта. Унизу, наскільки сягав промінь Томасового ліхтарика, майже прямовисно опускалася гола скеля, а на всіх її невеликих виступах лежав сніг або лід. Ані рукою, ані ногою вчепитися за щось було неможливо.

— Я вже побачив усе, що потрібно, — сказав Томас, і його потягли нагору. Він не ставав на ноги, поки не дістався купи рюкзаків з вантажами, а ставши, копнув ногою мішок, з якого стирчали лижі.

— Дуже годяща річ, — кинув він похмуро, — дуже годяща річ у нашій ситуації.

— Що, такий крутий схил? — запитав Сміт.

— Вертикальний. Гладенький, як скло, і дна не видно. Яка там висота, майоре?

— Хто знає… — знизав плечима Сміт. — Ми тут на висоті сім тисяч футів, а карти в таких випадках не подають надто точних даних. Дістаньте нейлонову линву.

Потрібну паку швидко знайшли й дістали нейлонову линву — тисячофутову бухту в полотняному мішку. Не багато товща за звичайну вовняну нитку, ця линва була надзвичайно міцна завдяки металевій жилці всередині; кожен ярд її пройшов випробування на міцність. Сміт прив'язав до одного кінця молоток, наказав двом своїм людям міцно тримати його і звісився над урвищем, упершись ногами в скелю й опускаючи вниз линву з молотком на кінці. Кілька разів молоток на щось натикався, але Сміт щоразу вивільняв його й опускав далі. Нарешті линва геть ослабла й, незважаючи на всі Смітові зусилля, вниз більше не йшла.

— Ну, — сказав Сміт, опинившись знову на рівному місці, — здається, дістав низу.

— А що, як ні? — запитав Крістіансен. — Що, як молоток просто ліг на якийсь бісів виступ за тисячу футів до справжнього низу?

— Тоді я дам вам знати про це, — відказав Сміт коротко.

— Ви поміряли линву? — втрутився Каррачола. — Скільки вийшло?

— Двісті футів.

— І ще вісімсот футів линви залишилось, еге ж? — похмуро всміхнувся Томас. — Вона знадобиться нам, щоб зв'язати увесь гарнізон у «Шлосс Адлері».

Нікого цей жарт не розвеселив. Сміт сказав:

— Мені потрібна залізна скоба і два портативні переговорники.

За кільканадцять футів від краю урвища вони розчистили сніг і міцно забили скобу в скелю. Сміт зробив дві петлі на кінці нейлонової линви, просунув у петлі ноги, скинув ременя й міцно пристебнувся ним до линви, потім почепив на плече переговорний пристрій. Після цього линву пропустили крізь скобу, і троє чоловіків, ставши спинами до урвища, намотали кінець линви собі на руки й приготувалися тримати тягар. Шаффер узяв у руки другий переговорний пристрій.

Сміт перевірив, чи нема де осипів або надто гострих виступів на краю урвища, обережно зазирнув униз і дав знак опускати себе. Спуск виявився нескладним. Як уже казав Томас, скеля була, по суті, прямовисна, тож йому залишалося тільки пильнувати, щоб не вдаритись об її поверхню, коли люди нагорі відпускали линву. Тільки один раз він, обминаючи виступ, різко гойднувся вбік, але за кілька секунд небезпека була вже позаду. «Альпінізм — нескладна штука», — подумав Сміт. Принаймні тепер вона здавалась йому нескладною — а може, причина просто в тому, що він не підозрював, що чекає його внизу.

Врешті його ноги занурилися на кільканадцять дюймів у сніг і торкнулися твердого грунту. Сміт обвів ліхтариком півколо — від кам'яної стіни до кам'яної стіни. Якщо це й був лише виступ гори, то надто вже великий — скільки сягало око й промінь ліхтарика, від скелі тяглося ледь похиле плато. Сама скеля була зовсім гладенька, якщо не брати до уваги однієї чималої тріщини в кілька футів завширшки, що проходила поруч із місцем, де він стояв.

Сміт вивільнився з петель і ввімкнув переговорний пристрій.

— Поки що все гаразд. Тягніть линву нагору. Спочатку подавайте вантажі, потім спускайтеся самі.

Линва поповзла нагору, в темряву. За п'ять хвилин усі вантажі було переправлено до нього. Невдовзі з'явився Крістіансен.

— І навіщо було набирати стільки альпіністського причандалля? — життєрадісно промовив він. — Усе це могла б зробити й моя бабуся.

— Може, варто було б прихопити з собою й вашу бабусю, — холодно сказав Сміт. — Але поки що ми не спустилися з гори. Візьміть ліхтарика, огляньте плато і з'ясуйте, яке воно завбільшки, де кращий шлях униз і, ради Бога, не впадіть у якусь яму.

Крістіансен усміхнувся й пішов виконувати наказ. Життя — для того, щоб жити, і Крістіансен справляв враження людини, яка таки дістає від життя втіху. Поки він з'ясовував обстановку, спустилися всі, крім Шаффера. З переговорника долинув його простакуватий голос:

— А як спускатися мені? Перебирати власними руками всі двісті футів? Двісті футів на змерзлих руках, та ще й на такій тонкій линві?! Невже ніхто про це не подумав?

— Дехто подумав, — спокійно відказав Сміт. — Перевір, чи линва все ще протягнута крізь скобу, а тоді кинь сюди, вниз, другий її кінець.

— Рішення завжди знайдеться! — задоволено гукнув Шаффер.

Щойно він спустився, як повернувся з розвідки Крістіансен.

— Все не так і погано, — повідомив він. — Попереду — ще одне урвище, це десь за півсотні ярдів звідси. Принаймні так мені здалося. Я не став перевіряти, наскільки воно круте