Ловець орлів - Джеймс Віллард Шульц

Під кінець сівби ми дедалі частіше чули пісні, що линули з ківи на майдані. То шамани вимолювали рясних дощів. А того дня, коли люди нарешті обсіялися, чоловіки та жінки у святковому вбранні заповнили майдан. Із ківи вийшли співці, діди-барабанщики. Чоловіки були вбрані в ткані білі спідниці з червоними зигзагами — символ блискавки. Такі ж зигзаги я побачив на мокасинах. Ноги тева вимазали чорною фарбою і провели зигзагоподібні лінії. Всі жінки були одягнуті в однакові сині сукні з полотна, витканого їхніми чоловіками, а на головах мали вінці із шкіри бізона, розмальовані символічними зображеннями дощу та хмар і оздоблені орлиним пухом. Чоловіки несли брязкальця з бізонових ікол, жінки тримали в руках маленькі соснові гілки. Ритуальний танець почався. Процесія обійшла кілька разів довкола ківи. Чоловіки у такт із танцем махали брязкальцями, жінки — сосновими гілочками. Інколи вітерцем здувало з якогось вінця пушинку, і вона злітала високо-високо.

— Дивіться! Дивіться! Вона піднімається! Вона несе наші молитви в голубе небо! — вигукував шаман, і всі люди раділи.

Обрядовий танок, співи глибоко вразили мене. Мені ще дужче захотілося здобути право вільно заходити до ківи і брати участь у священних ритуалах. Але раптом мене вразила думка: що, коли боги не зласкавляться наді мною, вродженим навахом?

Коли завершилося свято, я виповів Насітімі свої страхи. Він узяв мене за руку, погукав брата і повів обох до старого Касика Літа. Йому Насітіма переказав мої слова. Касик лагідно поглянув на нас, поплескав мене по плечу і промовив:

— Насітіма усиновив вас. Ви тепер тева, діти Насітіми і Келемани. Роби добро, чини завжди по справедливості і Ті, Що Нагорі будуть ласкаві до тебе, як до інших тева, аж поки насамкінець дадуть тобі спочив у милому потойбіччі.

Його слова мене ощасливили. Я щодуху помчав додому і розповів про все Келемані. Сльози забриніли в неї на очах. Вона поцілувала мене і тремтячим голосом сказала:

— Звісно, ти і Самотній Шпиль — діти тева! Я виховала вас справжніми тева! І Ті, Що Нагорі сприятимуть вам у всіх ваших добрих ділах.

— Понад усе мені хочеться відвідувати ківу, збагнути, розуміти обряди і брати участь у всіх дійствах воїнів і мудреців! — вигукнув я.

Насітіма, який щойно зайшов до кімнати, почув мої слова.

— Твоє бажання справдиться, коли ти ввійдеш у товариство воїнів, — сказав він.

— Добре! Мій батько був великим воїном, і я стану великим воїном 1

— Але таким, що не грабує і не вбиває інших індіанців. Воїни тева воюють тільки з тими, хто їх кривдить.

Його слова вразили мене і поламали всі мої плани. Я ж бо мріяв стати великим воїном і чинити набіги на команчів, кайова та інші племена.

— Добре, я буду воїном тева. Та коли ж я маю почати?

— Почекай ще кілька зим, — відповів він, і я мусив тим задовольнитись.

У наше пуебло часто навідувалися індіанці з Намбе, Тесукве, Похоакве та інших сіл тева. Ми дізналися, що кілька воїнів із цих пуебло пішли на полювання й додому не повернулися, а також зникли дві жінки із Намбе і одна з Тесукве. Тева вважали, що їх убили навахи, які помщалися за страшну поразку минулого року. Невеличкі загони навахів шастали поблизу пуебло, чигаючи на індіанців тева. Мисливці не зважувалися заходити далеко в гори; ось чому в селах бракувало м’яса, скінчилися запаси орлиного пуху для молитовних паличок.

Ці чутки несли мені і Самотньому Шпилеві неприємності. Чоловіки та жінки стали скоса поглядати на нас, а один індіанець із сусіднього села мовив Насітімі:

— Ти повинен убити, а не годувати цих цуценят-навахів.

Ці слова почула Келемана. Вона підбігла до нього і, сварячись пальцем, вигукнула:

— Не смій кривдити моїх хлопчиків! Вони такі ж славні тева, як і твої діти. Не пхай свого носа, куди не слід і ушивайся з мого дому!

Індіанець вирішив, що вона наміряється його вдарити, позадкував і вийшов з кімнати. Коли він спускався на майдан, діти, що гралися з нами на даху, передражнили його і посміялися, але нам із братом було не смішно.

— Не зважайте на його слова, — заспокоїв Насітіма. — Робіть так, як радить вам ваша мати і я, і колись він хвалитиме вас, а не лаятиме.

Влітку і я, і Самотній Шпиль багато працювали, навчилися копати землю, сіяти, саджати, збирати врожай. Коли настала осінь, ми навозили дров на зиму. Минула зима, і ми перші у всьому пуебло вийшли на роботу в поле й почали готувати грунт до сівби. Промайнуло ще кілька років, а ми з Самотнім Шпилем росли, працювали, гралися, переймаючи звичаї тева. Люди з інших пуебло, як і досі, дивилися на нас неприязно. Дехто з нашого пуебло наслідував їх. Це були переважно члени кланів Людей Зими. Від Чоромани ми довідалися, що мати Оготи поширює про нас безглузді чутки, вірячи в ті брехні, які, безсумнівно, розказував їй син.

Влітку, відразу після сівби, як мені повернуло на сімнадцяте літо, два чоловіки з клану Людей Зими пішли в гори на полювання і назад не вернулися. На розшуки вирушив численний загін. У лісі було знайдено їхні тіла. Хтось зняв з убитих скальпи, забрав зброю і одяг. Воїни повернулися в пуебло і розповіли про все, що бачили. Сумнівів не залишилося в жодного — мисливців убили навахи.

Мати Оготи почала нашіптувати своїм сусідкам, що Самотній Шпиль і я таємно підтримуємо зв’язки з бродячими загонами нашого племені, передаємо їм різні відомості і разом з ними обмірковуємо план нападу на пуебло. Всі Люди Літа і майже всі Люди Зими сміялися з тих чуток, але дехто вірив їм або вдавав, що вірить. Серед тих, хто вимагав нашої смерті або вигнання з пуебло, був Тетя (Білий Ведмідь), вождь клану Па (Вогню), Оготин дядько. Я знав, що він зненавидів нас відтоді, як я ударив Оготу. Це був наш небезпечний ворог, я не мав сумніву, що він колись при нагоді помститься нам.

Йшов сьомий рік нашого життя в Поквоге. Влітку помер Самайо Охкі — лікар і шаман полювання, і в ківі Людей Літа зібралися на раду, щоб вибрати нового шамана. Шаманів обирали не вожді кланів. Того вечора Касик Літа покликав на раду тільки членів Патуабу — вищої таємної ради тева. Членами Патуабу були обидва касики, Ціохке