Ставка більша за життя. Частина 1 - Анджей Збих

— Я лікар. Кому тут допомогти?

Інший увімкнув світло. І тоді Едита побачила: її ліжко, на якому мала спати і з якого втекла до Грети, боячись холоду, було навскіс посічене кулями. Вона захиталася, при цьому встигла ще подумати: “Мене хтось-таки хотів убити”, — а потім побачила схилене над собою обличчя мужчини, який говорив, що він лікар.

— Вам уже краще, панно Лауш? Нічого не сталося, просто ви зомліли. Нормальна реакція. Шок.

8

Першого січня Клосс прокинувся пізно, поголився, з’їв яєчню з грудинкою, підсмажену Куртом, поговорив з ним про вчорашню гулянку. Хлопцеві пощастило — він проспав наліт, пригорнувшись до своєї рослої Маргарити; приніс шматок шоколадного торту, щоб пан обер-лейтенант (“пан капітан”, — виправив він, йому вже було відомо, що Клосса підвищено в чині) покуштував. Клосс з’їв торт, похвалив дівчину Курта за кулінарні здібності. Ординарець обмовився, що хоче з нею одружитися, звісно, після перемоги, — швидко додав він і поглянув на Клосса, ніби хотів дізнатися, коли ж настане ця перемога. Потім поділився з капітаном черговою порцією пліток, що ходили між ординарцями. Клосс завжди уважно слухав їх, бо вже не раз йому доводилося черпати таким чином цінні відомості.

— Бандити знову напали вночі, — сказав Курт. — Стріляли в дівчат.

— Справді? — байдуже запитав Клосс.

— Вони мешкали в інтернаті залізничників, що недалеко від вокзалу. Одна з них приїхала тільки вчора. Скажіть, чи розумно це — поселяти дівчат у кімнаті на першому поверсі!

— Стривай, стривай, — збентежився Клосс, — ці дівчата працювали в офіцерській їдальні?

— Ні, — відповів Курт, — телефоністки із штабу. Ви, мабуть, їх не знаєте. Та друга, що працює тут давніше, водиться з штурмфюрером Бруннером, — сказав Курт, прискаливши око.

Клосс уже не слухав. Він швидко пив каву, закушуючи тортом, спеченим Маргаритою, що, певно, стане гарною дружиною, коли, звісно, не відкладатиме одруження до перемоги.

“Отже, стріляли в Едиту, — подумав Клосс. — Хто? Невже Бартек, турбуючись про нього, зайшов так далеко? Боявся провокації. Ні, не може бути, не може бути, щоб Бартек зважився на такий вчинок, не порадившись з ним. Хіба про щось знає”. Цієї миті пригадав — адже не спитав, що сталося з дівчатами. Його вразила думка: Едити, мабуть, уже немає в живих.

— Набралися страху, — мовив Курт, — хто б не злякався? Але, здається, обидві живі й здорові.

— Слава богу, — щиро зізнався Клосс. Він одягся, відпустив Курта. Треба було побачитися з Бартеком, але зустріч призначалася на вечір. До годинникаря теж не можна піти серед білого дня. А як це провокація? Тільки ж яка її мета? Він не бачить ніякого зв’язку між появою кузини Едити й замахом на її життя. Звичайно, мусить зараз туди піти — так повинен вчинити брат і близька людина. Але Клосс відчуває, що відвідав би Едиту навіть не зважаючи на ці роздуми. Він справді боявся за неї.

Грета ще спала, сказала, ні, не гнівається за те, що розбудив її, трохи плутано розповіла про події вчорашньої ночі. Потім зняла ковдру з Едитиного ліжка й показала Клоссові посічене кулями простирадло.

— Нам поміняють кімнату, мешкатимем на четвертому поверсі.

Клосс відмовився від кави, яку запропонувала йому Грета. Вона її не дуже наполягала: в неї сьогодні не було охоти кокетувати.

Клосс минув вартового, що стояв перед будинком, перейшов навпрошки вулицю й рушив у бік станції. В приміщеннях колишнього товарного вокзалу містилася нині центральна телефонна станція штабу військового угрупування, де чергувала Едита. Коли він постукав, вона сказала “Прошу!”, не повертаючи голови від щита. Обернулася лише через хвилину й побачила його на порозі. Вона не помилилася. Він тривожився за неї, а зараз, зрадівши, що бачить її, не може вимовити й слова. Едита зняла навушники й ступила крок до нього. Тоді й Клосс рушив уперед. Вони зійшлися посередині кімнати. Едита мовчки обняла його за шию.

— Гансе, — мовила вона, — може, це нерозумно, але я найбільше боялася того, що могла вмерти і більше ніколи не побачити тебе. А ти боявся за мене, правда?

— Боявся, Едито, — відповів Клосс, і вперше за стільки часу його голос сам по собі пролунав щиро. Він справді боявся за неї. Вертаючись уночі додому, після того, як попрощався з Брохом і Шнайдером, він марно прагнув затьмарити її образ думками про нові завдання. Клосс не боявся, що йому припала до душі.ця уявна кузина Едита, бо ж не раз протягом цих чотирьох років подобалися різні дівчата, а оскільки й він їм теж подобався, то все виходило просто, без ускладнень. Війна вимагає темпу, скорочує залицяння. “І я не вагався, ніколи не присягався у вірності, — говорив він сам собі, — але й ніколи не втрачав контролю над собою”. Отже, він боявся не, того, що вподобав Едиту Лауш, а того, що вона подобається йому по-іншому. Дивно виходить якось: думаючи саме про неї, він не хотів “воєнних темпів”, бажав, аби найдовше тривало їхнє зближення. Думка, що це безглуздо, що це теж звичайне собі захоплення і з ним треба хутчій кінчати, бо все одно він мусить бути самотнім, адже немає на світі такої жінки, якій би він довірив свою таємницю, — цього разу здалася непереконливою.

Клосс просидів у Едити з годину. Мова зайшла про різні речі, але про вчорашню ніч не згадували. Едита говорила про свою службу, з гумором розповідала про свого останнього начальника, негарного чоловіка й інваліда, що закохався в неї до нестями. Вони не споминали минулого, і Ганс був цим задоволений. Та хоча жодне з них нічого особливого під час цієї розмови і не сказало, обоє знали, що від тої миті, як Клосс зайшов до кімнати і як вони стали мовчки обійнявшись, вони вже не зможуть бути одне без одного. Збираючись іти, Клосс, усміхнувшись, спитав її, що ж вона хотіла сказати йому вчора, але Едита, так само усміхнувшись, різко відповіла, що нічого. А потім, намагаючись пом’якшити цю різкість, запитала, що він робитиме після обіду, бо вона буде вільна й охоче прийшла б до нього.

— Едито, — запитав Клосс, — те, про що ти хотіла мені розповісти, має якесь відношення до цих пострілів? Ти не здогадуєшся, хто міг у тебе стріляти?

— Облиш! — майже крикнула вона, а потім спитала: — Ти не хочеш, щоб я прийшла до тебе?

— Я чекаю, — відповів Клосс, — чекатиму на тебе, Едито. — Він хотів поцілувати її,