Ставка більша за життя. Частина 1 - Анджей Збих

— Там було тільки двоє, — сказала тоді Едита — не тому, що хотіла пожаліти скошених залпом, а заради елементарної справедливості. Шнайдер нічого тоді не відповів. Може, пам’ятав, що тої ночі в нього вихопилися слова, не дуже похвальні для коменданта, і боявся Едити, а може, і для нього, обізнаного з мірою покарання, диспропорція тих двох смертей і цих п’ятдесяти була надто вражаюча. Він тільки глянув на годинник, і Едита зрозуміла, що треба квапитися.

Рушники вже були вкладені, свіжа постіль лежала на ліжку, на якому нещодавно спала жінка, що захворіла від перебування на радянській землі і в Польщі. Грета запопадливо кинулася допомогти Едиті надіти чохол на ковдру. Торохтіла без угаву. Тепер про якогось хлопця, що їй страшенно подобається. Може, тому, що, в противагу іншим, він зовсім не звертає на неї уваги.

— Високий, вродливий блондин, — мовила Грета, — мені надзвичайно симпатичні блондини, а в нього в обличчі щось таємниче; часом здається, що він думками десь далеко-далеко. — Цього року не вдалося, зате наступного — Грета обіцяє, що обведе обер-лейтенанта Клосса навколо пальця.

— Як його прізвище? — зацікавилася раптом Едита.

— Обер-лейтенант Ганс Клосс. Невже ти його знаєш? — Грета була майже здивована, що Едита перебила її, ніби звикла, що її ніколи не перебивають.

— Боже мій, Ганс! Через стільки років! Чи він мене впізнає?

— Ти справді з ним бачилася, Едито? Благаю, давай зустрінемося десь разом, познайом мене з ним! Це камінь, а не мужчина.

Едита усміхнулася, згадавши щось миле й далеке. Єдине приємне в цей день страшних спогадів. Вона відкрила валізу, витягла конверт з пачкою знімків, довго копирсалася в них, аж поки знайшла стару, вже пожовклу аматорську фотокартку.

— Пізнаєш його? — запитала.

— Та це ж якийсь шмаркач.

— Цей знімок зроблено в тридцять шостому році, — пояснила Едита. Вона перевернула фотокартку й глянула на дарчий напис. Грета читала, заглядаючи через її плече: “Едиті, якої я ніколи не забуду. Ганс”.

— Схожий?

— Наче трохи схожий, — відповіла Грета. — Я віддаю його тобі, він — твій. Зрештою, я маю тут хлопця, — додала вона з удаваною жвавістю, — його прізвище Бруннер, гестапівець, теж вродливий, знаєш, тип сильного мужчини… — А бачачи, що Едита все ще дивиться на підпис, зітхнула: — Матимеш нагоду, моя люба, переконатися, чи дотримують чоловіки слова.

4

У Клосса був божевільний день. Спершу розбудили його вдосвіта через цей нещасний віадук, потім ледве встиг поголитися і з’їсти скибку хліба із штучним медом, приготовлену Куртом, як його було викликано до генерала. Обпікаючи губи, випив чашечку кави, проскочив кілька вулиць, що ведуть до штабу угрупування, і протягом двох годин змушений був вислуховувати напучування й добрі поради, які стосувалися розташування мінних полів. Тільки й користі з цієї конференції, що Клосс довідався про нову дислокацію артилерії, а ці дані, напевне, зацікавлять “тітку Зюзанну”. Перш ніж дістатися до себе в комендатуру, з’їздив у другий кінець міста, на продовольчі склади, де мали чекати й справді чекали на нього пляшки вина, подаровані йому квартирмейстером за колись зроблену невеличку послугу. Але на складах була штовханина, полки одержували за нарядом свій пайок шнапсу й цигарок, спеціально збільшений з нагоди Нового року. Коли, нарешті, страшенно навантажений, повернувся з вином і кількома пачками чудових сигар, кудись повіявся Курт, що мав чекати на нього в комендатурі. Клосс гадав, що Курт подався в казино, де в нього є дівчина, тому мусив дзвонити, розшукувати його, не бачачи, що в нього над головою стоїть єфрейтор Якобс, його секретар, з якимись важливими паперами, що вимагали підпису обер-лейтенанта.

— Віднеси ці пляшки додому, — сказав він Куртові, коли той нарешті з’явився знічений. — Одну пляшку можеш узяти собі, вип’єте з Маргаритою за моє здоров’я.

— Дякую, пане обер-лейтенант, — виструнчився Курт, задоволений, що йому не перепало на горіхи.

— Але квартира має блищати.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — Курт крутнувсь на п’яті, стукнувши перед цим підборами, і мало не налетів на штурмфюрера Бруннера, що, як завжди, несподівано з’явився в дверях.

— Привіт, Гансе. Нам треба погомоніти. Ти чув, що партизани викинули нам коника?

— Намагалися, — відповів Клосс, подаючи йому стільця.

— Після Нового року ми дамо їм прочуханки. Підтягуємо резерви з усієї губернії, — він не сів, а ходив по кімнаті, заклавши за спину руки.

— То й поговоримо про це після Нового року, — відрубав Клосс. Бруннер здивовано глянув на нього, якусь мить постояв ще серед кімнати, ніби на щось чекав

— Хайль Гітлер! — нарешті промовив він, але вийшов тільки тоді, коли на письмовому столі Клосса задзвонив телефон. Коли б загаявся ще трохи, то побачив би, як перемінився Клосс на обличчі.

— Обер-лейтенант Клосс? Говорить Едита Лауш, — долинуло з трубки. Клосс відчув, як у нього затремтіла рука.

— Хвилинку, — відповів він. Поклав трубку, витер зрошене потом чоло, запалив цигарку і тільки тоді, коли відчув, що оволодів собою, сказав:

— Це справді ти, Едито?

— Ти не помиляєшся, Гансе, це — я. Не сподівався мене зустріти? Я теж не думала, що тебе ще побачу і саме в цьому місті…

Потім почув, що вона довідалася про нього зовсім випадково і хотіла б його якнайшвидше побачити. Клосс підтакував, запевняв, що й він мріє про зустріч з нею. Докидав, де треба, слівце, що вони бачилися під час канікул у тридцять шостому, і, напевно, обоє дуже змінилися. Далі, сам не знаючи, що робить, запросив її на одинадцяту вечора до себе, назвав адресу, погодився, — може, навіть з надмірним запалом, — аби взяла з собою подругу, що мріє з ним познайомитися… Ще багато разів повторив, що радий, що це чудово — зустріти випадково кузину (“Мабуть, більше, ніж кузину”, — додала Едита), перш ніж зміг нарешті покласти трубку і обдумати становище. Спершу йому хотілося тікати, залишити все й тікати. Потім прийшло на гадку: адже він так схожий на нього, минуло вісім років, неможливо, щоб…

— Едита Лауш — це наймолодша дочка тітки Гільди, — вголос подумав Клосс, бо єфрейтор Якобс здивовано глянув на нього.

— Слухаю, пане обер-лейтенант, — нахилив він до Клосса своє гладке, баб’яче обличчя.

— Нічого, нічого, — Клосс підійшов до вішалки, одяг плащ, не стараючись навіть приховати похмурого настрою.

— Ви, пане обер-лейтенант, повинні були прочитати й висловити свою думку про цей проект інструкції. — Єфрейтор уклонився до нього з притаманною дрібному службовцеві, яким він завжди був, покорою й настирливістю.

— У наступному році, — відповів Клосс, що Якобс сприйняв як добрий дотеп. Клосс вислухав його найліпші побажання, зайшов до кабінету шефа, щоб висловити свої, поцілував у підставлену